Гессі полностью

І жодного слова, щоб пояснити сестрі, що знана акторка її не турбує. І жодного слова, щоб описати, як завмирає світ, як дзвенить повітря, коли…

— Пане, вибачте! — Вона покликала продавця і, дивуючись власній сміливості, спитала: — Який вигляд мав той юнак, котрий щойно придбав книгу для мене?

З голосу вона вирішила, що то таки юнак. Продавець подивився на неї здивовано, тоді на пакет із книгою, тоді знову на неї.

— Панянко, щось ви плутаєте. Я щойно нічого не продавав ні вам, ані якомусь юнакові. Може, Фрейт? — кивнув він на свого молодшого напарника.

— Ні. — Гессі заперечно похитала головою і, шурхнувши спідницею, розвернулась та побігла, щоб швидше загубитись у натовпі. Їй дуже не хотілося, щоб при Генріці двоє продавців визначали, що то за юнак і чи був він узагалі.

Бо, здається, його не було.

Його не було. А книга була.

«Гуп-гуп», — застукотіло серце, котре стало надміру важким.

Гессі оминула групку дрібних школярів, тоді прослизнула під рукою у височенного студента, мало не врізалась у пишний поділ сукні якоїсь пані, оббігла ліхтарний стовп і клумбу, помережану синіми квітами, та пірнула у вузький прохід між двома дерев’яними стендами, на котрих лежали важкі словники й медичні книжки.

Опинившись по той бік ярмаркового натовпу, Гессі змогла перевести дух. Перед очима блискотіла річка, і розсипи опалого цвіту скидалися на сніг у воді.

Що це було?

«Гуп-гуп».

Паперовий пакет вона досі притискала до грудей. Відповідь мала ховатися там, у книзі з багряною палітуркою.

Гессі повагалась мить, але тоді пальці самі смикнули за стрічки й розірвали коричневий жорсткий папір. Палітурка виявилась новенькою, холодною на дотик. На ній золотилася назва.

— «Академія Аматерасу, — прочитала Гессі пошепки. — Записано зі слів Історика».

Як звався цей історик, на обкладинці не було вказано.

Дівчина розгорнула книгу і провела пальцями по першій сторінці.

— Звідки ти?

Книга мовчала.

— Хто такий блакитноокий? — спитала вона ще тихіше, ніби боялася, що, озвучене, це питання стане надто відвертим і хтось її почує та візьме на сміх. Проте книга мовчала й тепер. Але Гессі була певна, що то блакитноокий подарував її. Більше нема кому.

А тоді з-під пальців поповзли в усі боки чорні химерні лінії, котрі ламались і звивались, мов змії, аж доки заповнили сторінку.

«Дорогій Гестії».

Лінії ще трохи кружляли, поки викладали ці слова, а тоді раптом перестали ворушитися, наче насправді були тільки чорнильним написом, котрий щойно оживав тільки в уяві Гессі. Матінка любила казати, що уява в неї аж надто бурхлива.

Дівчина втамувала тремтіння всередині й перегорнула сторінку.

«Аїденові не хотілося до Академії», — так починалася книга.

— Аїденові не хотілося до Академії, — повторила Гессі пошепки. — Але він пішов. Він пішов, бо знав, що то його шлях.

На цій фразі серце застукотіло надто гучно, і дівчина зупинилась.

Вона відірвала погляд від сторінок химерної історії, у котрій головного героя звали, як і її загиблого брата, і подивилась на річку. Мерехтіння сонця сліпило, а сил відвести погляд не було. Блакитне-блакитне мерехтіння. Воно заповнювало все і заспокоювало. Здавалося, що все буде добре. От просто все. От просто візьме — і буде добре.

— Дякую вам, — шепнула Гессі до річки, до цвіту дерев, до дзвінкого повітря, до блакитного мерехтіння води і до дивного незнайомця, котрий подарував їй дивну книгу.

Їй страх як кортіло почитати ще про Аїдена та невідому Академію, проте вона відчувала, що то буде надто цікава історія, щоб від неї відриватись. Тому ліпше зробити це вдома, перед сном.

Гессі акуратно обгорнула книгу папером, сховала в сумочку й повернулася між стендами до ярмарку. Їй ще хотілося купити кілька збірок поезій, спробувати випічку, котру продавали біля виходу, і знайти Генріку, бо буде трішки сумно купити однакові новинки. Утім, їх можна потім подарувати комусь — книжки видавалися Гессі ліпшим подарунком, ніж рукавички, хустки чи торти.

Було страх як важко дочекатись, доки закінчиться вечеря. Гессі совалася на стільці, торт із персиками не ліз у горло. А потім у батька з’явилось бажання поцікавитись їхнім навчанням. І коли після всіх розпитувань Гессі нарешті зачинила двері своєї кімнати, вона відчула, що сукня геть волога від поту на спині.

Книга в багряній палітурці лежала в таємному сховку з подарунками Аїдена. Гессі швидко видобула її з шафи, упала на ліжко і розгорнула першу сторінку.

«Дорогій Гестії».

Напис нікуди не зник.

«Аїденові не хотілося до Академії…»

АЇДен ~ Академія