Гессі полностью

Гессі підперла голову руками. Даррін із захватом, як завжди, розповідав про все, що нещодавно прочитав. Проте сьогодні дівчина спостерігала за цим наче відсторонено. Вона розуміла, що цей вечір закінчиться зовсім не так, як починався.

— Актори зможуть зіграти будь-яку драму, — погодилась вона і додала спокійно: — Я теж акторка, Дарріне. Я не хотіла, проте почала грати роль. І, здається, найліпше мені перейти до фінального акту.

Він подивився на неї спантеличено:

— Ти про що, Гестіє?

— Я страх як хотіла врятувати всіх, Дарріне. Так хотіла, що зовсім забула про себе. І відчуття щастя забула теж. Тому я програла, Дарріне. Ця роль була поганим вибором.

Очі юнака сповнились прозорого смутку:

— Здається, я розумію, про що ти.

— Ти розумний, Даррі. Звичайно, ти розумієш. Річ у тім, що я була закохана у свою далеку мрію. Але втратила її. І вирішила, що так має бути. Що далекі мрії найліпші, коли вони далекі. Власне, мабуть, так і є. Але тільки не цього разу… Я зрозуміла, що життя моє стало суцільною грою, в котрій надто багато масок.

— І ти хочеш кинутись за мрією? Бо я не підходжу на роль далекого й недосяжного? — Темні очі Дарріна дивились на неї з холодом.

Гессі похитала головою, і раптом говорити стало простіше.

— Ні, звичайно. Ти такий чудовий, що в мене серце розривається казати таке. Я б хотіла, щоб ти був щасливим. Тому я погодилась на все це.

— Тільки тому? — спитав він тремтливим голосом.

— Ні. Не тільки. Мені подобалось, що ти близько, що ти такий… справжній.

— Але, я так розумію, шансів ти мені більше не даси?

— Моя сестра сміється з мене й каже, що це просто вік такий. Що я переросту. Що я просто метаюсь, бо в мене забагато вільного часу…

— Але це прощання, так?

— Не примушуй мене грати далі. Ти не вартий того, щоб із тобою грали.

— Ну, правду кажучи, я був майже готовий до такого, панянко. Просто не знав, коли це станеться.

— Бачиш, як добре ти мене знаєш.

— Та ні. Мені сказала Доанна Масоллі. Вона насправді бачить більше, ніж інші. Сказала, що тобі потрібна підтримка зараз. Тому просила, щоб я не покидав тебе. Наче я б зміг!..

Гессі здивувалася, з чого це Даррін і Доанна говорили про щось таке особисте. Раптом вона подивилась на Дарріна наче збоку, пригадала деякі деталі, і її осяяла думка, котра була неймовірною і раптовою, а проте…

— Дарріне, та вона ж подобається тобі! Доанна подобається тобі?

На чолі друга пролягла важка складка, а в погляді з’явилася суміш сорому й сторопіння.

— Не кажи такого, Гестіє. Я тільки поважаю її, бо вона розумна, хороша і приємна панна. Але з мого боку було б неґречно порушувати її спокій навіть помислами про щось таке… щось більше.

— Гаразд. — Гессі засоромилась розпитувати далі. — Але я рада, що тепер ми в усьому розібрались.

— Що ти робитимеш тепер? Шукатимеш ту… мрію?

— Мій друг, Дарріне, втрапив у велику біду. І я спробую відвернути її. Побажаєш мені успіху?

— Від щирого серця. Хай би й було воно зараз покраяне на шматочки.

— Моє не менше.

— Дивна-дивна дівчинка.

— Ти завжди це казав.

— Я хотів казати тобі набагато більше. Колись…

— Я знаю.

— Звертайся до мене по допомогу, якщо вона буде тобі потрібна.

— Дарріне, ти говориш так, мовби я мала взяти й зникнути кудись.

— Ти можеш. Таке в мене відчуття, що ти можеш зникнути. — Даррін узяв її долоні у свої та стиснув їх міцно-міцно, а тоді різко відпустив. — Бережи себе, дивна дівчинко.

— Я постараюсь, — кивнула Гессі, і після її слів купа тарілок на полиці раптом упала на підлогу просто біля їхнього столика.

Усе падало й розбивалось.

Усе вислизало з рук і розбивалось постійно: чашки і чашечки, склянки, тарілки, чайники, вази. Гнулись ложки і ножі, викривлялись ніжки столів, тріскали вікна і двері, якось навіть ціла арка біля входу в галерею розсипалась на попіл і завалився балкон, який на неї спирався.

Гессі намагалася не думати про це. Намагалася тримати себе в руках і тримати в цих самих руках камеру, не випускаючи ні на мить. Іноді їй здавалося, що довкола просто здійнялась невидима й невгамовна буря. Але вона була певна, що це припиниться. Можливо, тільки-но вона знайде його, — це припиниться. Можливо…

— Панна виходитиме на станції? — Чоловік у синьому фраку висмикнув її з роздумів.

— О… так…

— Зняти вам валізку? — Він зиркнув на верхню полицю, де лежали речі.

— Буду вдячна.

Гессі почувалася трохи незручно через те, що доводилось так багато розмовляти з незнайомцями, проте вона знала: така ціна подорожі, у яку вона вирушила сама-самісінька, тому нічого тут сумувати й страждати — не поліпшає.

Звичайно, ніхто б її не пустив до Горасії, якби панна Доанна не сказала, що вони поїдуть разом. Проте наречена Аїдена насправді вирушила до Астірі. Гессі була вдячна. Вона хотіла поїхати сама.

— Гестіє Амаліє? — З боку арок вокзалу в Роммелі, столиці Ітеллі, пролунало її ім’я.

Дівчина роззирнулась. Назустріч їй прямувала давня знайома, тримаючи попід руку Амрі, який вивищувався над нею на добрих півголови.

— Пані Олай! — Гессі неймовірно втішилась.