— Так, Фона, так. — Примара кивала довго й повільно. Очі її світилися, сірі й прозорі. — Персі і Фона, якщо бути точними. Персефона. Бо кому ж іще було б сил сягнути на саме дно, мало не до царства пітьми, і винести тебе назад? Лише його правительці. Хоч і зламаній. Хоч і божевільній. Хоч і давній, як багато світів, котрі канули в темряву задовго до того, як перша зірка тут зійшла над обрієм.
Гессі закашляла.
Фона тримала її за руку. Вона сиділа просто в талому снігу, у білій сукні на бретельках, котра скидалась на нічну сорочку. Її плечі й коліна аж світились.
— Ти — вогонь, Гестіє, — прошепотіла Фона, і голос її був потойбічний, і дотик її був холодний, а проте Гессі ліпшало, коли химерна сестра Розе торкалась її. — Ти — вогонь, ти не зітлієш і не згаснеш, не замерзнеш і не потонеш.
Гессі глибоко вдихнула, але й це було боляче.
— Я померла? — спитала вона шепотом найтоншої гілки на вітрі.
— Він те саме питав… — Фона подивилась на неї з цікавістю. — Ні. Він не помер, брат твій любий. Ти не померла. Він пішов в Академію богів… Ти пішла під воду. О боги, яка дивна дівчинка… Але я теж дивна дівчинка. Я пішла не за Аїдом, а за Полі. Утекла від сестри, котра так дивно, та все ж опікувалась мною. Підслухала вищих, котрі казали про твою близьку смерть, — о, як він сполошився! Якби ти бачила, який він зболений був, який серйозний! Бог — що тут іще скажеш. Хлопчисько. А бог… І все ж він
Гессі дивилась на Фону так уважно, наскільки дозволяли очі, що ніяк не могли вловити цю туманну та бліду панну, котру Доанна колись назвала небезпечною. Надто потойбічною.
— Не говори. — Рука на чолі й полегшення. — Не говори поки що. Слухай, слухай. Поки слухай. То я отруїла тебе. Влітку. Не зі зла… Ні, не зі зла… Так сказала Розе. Направду, старша я. Але я забула це, як і багато всього іншого. Персі і Фона… так, я забула багато… Але не все. І коли він, світлий, пішов — я пішла за ним. Щоб спокутувати вину. Перед ним. Перед тобою. Він хотів відвернути твою смерть — але не знав, що ти сама її накликала, щоб знайти його. Замкнуте коло. Нерозривне коло. Він мав піти на жертву. Ти мала піти на жертву. Ви мало не пожертвували собою одне задля одного. Таке стається під цим небом.
— Ох-х… — видушила із себе Гессі, розуміючи, як усе закрутилось.
— Але ти маєш знайти його й повернути додому. Бо ти — вогонь, Гестіє. Ніхто, крім тебе, не зможе. А тепер спи…
Прохолодна долоня Фони лягла на чоло, і Гессі ковтнула повітря, а тоді знову провалилась у темряву, тільки вогонь усередині вже не обпалював її.
Гессі захворіла після купелі в крижаному озері і довго-довго лежала без тями, не розуміючи, що відбувається навкруг. Фона зникла непомітно, натомість були якісь люди, лікарі, багато тепла і задушлива госпітальна палата зі старими завісами на вікнах.
А ще їй снилось багато-багато снів. Снилось, як вони вдома, всі-всі разом, і всім весело. Матінка розмовляє з пані Катанікою на веранді, Лаллі зі своїми іграшками крутиться біля них. Генріка заливається сміхом і поправляє новий капелюшок, прогулюючись у саду з юнаком — уві сні Гессі не могла зрозуміти, чи це Морґін, чи Фрадер. Батечко читає книжку за столом у бібліотеці. Пані Моррінда буркоче до Увві та Ульві, щоб швидше несли наїдки. Панна Доанна сидить за мольбертом біля вікна у вітальні, а Аїден дивиться на те, що вона малює, і час від часу схиляється до її вуха, шепочучи щось тихе і, безумовно, чарівне. У саду Даррін із Фаустою із запалом обговорюють нові книжки й шелестять сторінками…
— Гестіє!
Їй не треба озиратися, щоб угадати, хто це.
Полі підходить до неї — легкою ходою, зі світлим усміхом. Вона впізнає його, і сапфірові запонки, і світлі хвилі волосся, і примружені очі. Образ брата Доанни зливається з його справдешнім образом, і тоді…
Коли Гессі прокинулась, він сидів поруч і тримав її за руку. Це видавалось таким правильним і простим, ніби не було ніякої розлуки, ніякого непорозуміння, ніяких місяців мовчання. Ніби не було її свавільного стрибка у воду. Ніби не було його зникнення. Ніби насправді він тільки вийшов на кухню, щоб заварити їй чаю, і ось уже повернувся, і сидів тут, на своєму звичному місці, звично тримаючи її долоню у своїй, великій, теплій і знайомій до сліз.
Його обличчя мало саме такий вигляд. Саме-саме такий. Трохи гостре, ще надто юне, дуже красиве. Вітер ворушив світле волосся. Їй закортіло сховатись у нього на грудях і розридатись, проте вона не хотіла, щоб ця зустріч починалася з її сліз. Навіть якщо ними вона завершиться.
— Я тебе вигадала? — спитала Гессі у власника блакитних очей. — Бо ж ти мені так часто снишся.
Вона знала, що це жарт, і він знав. І підіграв їй за мовчазною обопільною згодою.
— Ображаєш, юна Гестіє. — Очі всміхались. — Ми стільки разів бачились, і ти вважаєш, що я — тільки вигадка?
