Після зустрічі з Полі — останньої зустрічі, знала вона, — Гессі дістала з шафки скриньку зі «скарбами Аїдена» і знайшла той, який призначався для «Гесті в день, коли вона зробить своє найкраще фото».
У маленькому згортку ховався простий мідний ключ. Гессі не пригадувала вдома дверей, до яких він міг би підійти, проте знала, що, мабуть же, в Аїдена є щодо цього задум. Тому вона повісила ключ на ланцюжок і носила його на шиї.
Після повернення камера запрацювала знову і чашки перестали тріскати в її руках. Дівчина була цим дуже втішена. Та врешті — вирішила вона — Магрі не помилялася. Її однієї на всіх не стане.
У книзі більше не з’являлися нові сторінки.
АЇДен
Спочатку я чекав, що Полі повернеться. Потім чекав, що він хоча б подасть якусь звістку про себе. Потім перестав очікувати й на це. Розе відсторонили від навчання й відправили в пансіон за межами Академії — я не знав куди. Куди зникла Фона, не знав ніхто. Врешті, її ніхто й не помічав, поки вона переховувалась тут, під носом у всього викладацького колективу, грізного директора й моря студентів.
Мені дозволили повернутися додому — ще раз, — щоб позбавити спогадів Доанну й попрощатися з Гестією. Про це начебто попросив той, кому навіть керівництво не змогло відмовити. Я знав, про кого вони.
Почав із найгіркішого. Скористався привілеєм знов отриманого титулу кандидата в Тріаду і можливістю безпроблемно мандрувати між світами. Це була моя перша мандрівка за довгий час, але й остання — ще на довгий-довгий.
Я прийшов і заявив з порога:
— Доанно Масоллі, ти найкрасивіша дівчина у світі. Ну і дня доброго!
— А ти, як завжди, такий балакучий! — Вона дивилась на мене без краплі здивування. Мовби також знала, що я ще прийду.
Це було так само зворушливо, як і сумно.
— Вибач, — сказав я, не впізнаючи свого голосу. Бо була вона прекрасна. І далека. — Ти вибачиш мені?
— За що? — Тонкі брови сіпнулись угору. Над правою бровою засохла зелена фарба — я був радий, що вона досі малює.
— За те, що залишив тебе. За те, що помер. За те, що не помер-таки. За те, що був далеко. За те, що не можу повернутись.
— Повтори ще раз. Поль мені розповідав трохи. Ти — якесь там пафосне втілення давнього духа? Володар небезпечних сил? І по той бік навчаєшся керувати тими силами?
Вона мовила все це так діловито, що я навіть не мав чого додати, окрім:
— Так.
— Що ж, це тобі навіть личить, — усміхнулась вона. — Завжди був такий блідий і пафосний, що аж страх. Мої батьки спочатку вирішили, що ти дуже злий, і попереджали, щоб не гуляла з тобою наодинці.
— Мабуть, я справді злий. Бо тепер зроблю так, що ти забудеш мене.
Доанна подивилась на мене так, що спиною мороз пішов:
— Давай угадаю: щоб мені не було боляче?
— Так.
Вона підійшла до мене, а проте все одно здавалась дуже далекою. Голос її лився, як музика:
— Будь добрий, Аї-і-дхе-е, не роби цього. Дай мені пережити це до кінця. Я сильна. Я зараз дякую всім вищим, чи потойбічним, чи іншим силам за те, що дали мені побачити тебе. Але моє серце відгукується на це вже по-іншому, Аїдхе… Коли раніше воно молило мене розв’язати стрічку твого медальйона і впитись у твою шию поцілунком, то зараз я стою тут і хочу просто тримати тебе за руку. За руку, котру я буду змушена відпустити. За руку, котра не поведе мене до шлюбу, не пеститиме ночами, не приноситиме квітів і не гладитиме моє волосся. Правда в тому, що я кохаю тебе і завжди кохатиму, Аїдхе. І ти завжди кохатимеш мене. І це не те, що треба стирати. Я дякую тобі. Бачиш, я дякую тобі. Це щастя. Таке дивне і гірке, Аїдхе, але щастя. Наше з тобою. А далі буде інше. Твоє і моє, але не спільне. Бачиш же?..
Коли вона договорила, я раптом побачив це дуже чітко. Її майбутнє. Гарне й світле. І зовсім поряд. Побачив її усмішку — не до мене вже. Але тоді мене затопила така вдячність до Всесвіту й певність у її щасті, що я не стримався. Я плакав, як дитя, від полегшення. А вона гладила мене по голові, як дитину, і примовляла щось. І я знав, що тепло її рук ніколи не покине мене.
Але тоді я таки стер спогади Доанни Масоллі, найкрасивішої дівчини в місті, моєї колишньої нареченої і першої моєї коханої. В ім’я того нового початку, котрий вона бачить. І в ім’я обох нас — тих, що розділили найчудовішу історію, але не могли розділяти її надалі.
А якось Гессі повернула в шпарині маленький мідний ключ. Вона зробила це вві сні, наче тільки вві сні й могла це зробити.
І брама скрипнула. І брама прочинилась.
І за нею стояв Аїден. Справжній-справжнісінький. Тільки, може, трохи смутніший, ніж завжди.
— Привіт! — Він махнув рукою. — Я чекав на тебе.
— Привіт…
А тоді між ними запала мовчанка.
— Усі думали, що ти помер, — шепнула Гестія з докором. Вона хоч і знала, що Аїден не міг повернутися, та все одно відчувала дрібку образи через те, що їхня сім’я мусила повірити в його смерть.
— Я теж так думав, — відповів він замислено. — Дуже довго так думав. Але потім зрозумів, що це не має такого сенсу.
Гессі кивнула.
— І все ж ти написав мені книгу.
