— Смерті не існує, — провадив далі незнайомець, і тон його був до мурашок по шкірі серйозний. — Тобто не так. Ти вмираєш кожної-кожнісінької миті: той ти, який є зараз, через секунду стає вже іншим — у твоїй голові вирують інші думки, змінюючи одна одну, клітини твого тіла народжуються й відмирають, і все це сукупно дає щоразу нового тебе.
— Полюбляєш філософію? — спитав я знічев’я. Це був перший з тутешніх студентів, який заговорив зі мною більш-менш приязно.
— І мистецтво. — Незнайомець не помітив ні краплі іронії в моєму голосі або проігнорував її.
— Гаразд, смерті не існує, я не помер, а помираю щомиті. Чи не підкажеш, як мені померти взагалі-взагалі?
— Навіщо?
Я став до краю відвертим:
— Якщо це перехідна точка, то я хотів би швидше вирушити далі. Не підкажеш, що там далі? Переродження? Вічна темрява? Небесні сади для добрих душ і забуття для поганих?
Білявець почухав вилицю.
— Давай розберемося раз і назавжди: Аїде, ти не помер.
— Тоді я сплю в гарячці? — Мені стало трохи смішно, але зупинятися не хотілось. Ану ж дізнаюся про щось цікаве!
— Ні. Боги всіх Тріад, який ти дивний!
— Навзаєм.
— Ти такий дивний, що про тебе можна написати книгу.
— А ти й книги пишеш?
— Я — майстер усіх мистецтв.
— А фотографуєш?
— А це як?
— І він мене називає дивним…
— Гаразд. Підійдемо з іншого боку. Яка в тебе наступна лекція?
Я не стримався від короткого смішку.
— Я викинув розклад. Мертвим нема особливого сенсу ходити на навчання.
Звичайно, мені вже пояснили, що я потрапив сюди, бо в мене є особливі сили, і що дорога додому закрита, і що там про мене ніхто більше не згадає. Але це не вкладалось у голові. І тим більше ніщо не примусить мене виконувати те, чого хочуть тутешні викладачі.
— Гаразд. Підійдемо ще з іншого боку. Ти помер, Аїде. Ти ніколи не потрапиш додому. — Білявець випробовував моє терпіння дедалі новими й новими тезами.
— Я знаю.
Хай би де я був тепер і хай би що відбулося далі, повернутися не можна. І це жахливо. Але той факт, що це жахливе мені так сильно намагаються навіяти зусібіч, може означати лише одне: усе не так. Або не зовсім так. І я не буду Аїден Фаулі-Прейшер, якщо не дізнаюся правди. Руки мої розв’язані, страху ні краплі. Адже в найгіршому — і найбільш імовірному — разі я просто помер. А кажуть, двічі не вмирати.
* * *Гессі взяла камеру обома руками й подивилася крізь видошукач.
— Пані Олай, можете трішки правіше повернути голову? — спитала вона.
Покликати вдову судді до парку вже було подвигом. Проте Гессі надто часто бачила її в цукерні й надто часто чула розмови матінки та пані Катаніки про те, яка ж «та Олай» нещасна після смерті чоловіка.
