Історія виявилась дуже цікавою й фантастичною, адже в ній юнак, котрий носив таке саме ім’я, як і її брат, потрапив на навчання до незвичайної академії. Опинялись там виключно герої старовинних легенд, і герої ці — якщо вірити історії — перероджувались у звичайних людей. Вельми заплутано. Гессі до кінця так і не зрозуміла, що малося на увазі, але вірила, що далі про це напишуть більше. А ще в персонажів — геть усіх — були чудернацькі сили.
Природно, Гессі нікому не розповідала про книгу, бо матінка вирішить, що таке чтиво — не зовсім те, що варто гортати пристойній панянці. До того ж якщо хтось побачить напис «Дорогій Гестії», то одразу зрозуміє, що книгу їй подарували, а тоді візьмуться розпитувати, хто, та коли, та чому. А про блакитноокого розповідати не варто. Це має бути їхня таємниця. Гессі відчувала непереборне бажання всміхатися щоразу, коли думала про нього.
АЇДен ~ Академія
— І давно ти бачиш духів померлих?
Голос, наповнений щирим інтересом, був тут рідкістю, тому я відповів так само відверто:
— Із самого дитинства. Колись пробував розказати батькам, але вони вирішили, що я занадто багато фантазую і читаю страшні книжки. А ти чим особливий?
Таке запитання мені не дуже подобалось. Воно наче підкреслювало те, що тебе цікавить не сама людина, а її вміння. Але насправді так і було. Майже завжди і всюди.
— Я пишу поезії, — відповів випадковий співрозмовник. — І музику.
Я посміявся з нього.
— Це не зовсім те.
Довелося звикнути до того, що всі довкола мене володіли химерними вміннями. Найкориснішим із них видавалась левітація, хоч один із викладачів твердив, що всі ми ще дійдемо до цього. Але я не повірив.
— Цілком те. — Незнайомець здвигнув бровами. — На тебе глянути страшно, — додав він безпосередньо. Його тон нагадав молодшу сестру.
— Чому ж?
— Не знаю. Маєш такий вигляд, ніби щойно вмер і воскрес, але тебе перед цим добряче потерли в жорнах.
— Я і вмер. А ти мені снишся. І все тут мені сниться. Це якийсь перехідний етап до того, що буде далі? — Я виклав свою теорію про все, що відбувалося зі мною останнім часом, після того як заснув удома без найменших сил прокинутись і видужати, а пробудився цілком здоровим, тільки зовсім не у своєму ліжку, а біля язикатої Брами, за якою ховалось у тумані це місце. Незрозуміле місце. Повне незрозумілих людей. Або не людей навіть.
— Усі ми йдемо кудись далі. Це нормально. Тільки до чого тут смерть? — Незнайомець сів біля мене на широке біле підвіконня.
Я подумав, що матінка була б дуже невдоволена, якби вдома я з друзями сидів на підвіконні. Але тут вона не могла мене побачити.
— Біс його знає, — байдуже відповів я, дозволяючи собі ще одну фразу, за котру дістав би вдома важкий-важкий погляд матінки.
