— Тоді я до тебе, — заявила Генріка до однокласниці. — У тебе розкішне широке ліжко! Але спочатку — какао!
Гессі підвела погляд на сестру. Генріка володіла даром привертати до себе увагу та перетягувати керівництво у будь-якій справі, навіть порядкування в чужому домі.
— Так, я по какао! — заявила Фауста і прошелестіла до кухні.
— І як, і як? — напосілася Генріка негайно. — Хто він такий? Куди ви ходили? Ой божечки, може, тебе побачив хтось? Гесті, чого ти така замислена? І чого ти те одоробло з собою тягаєш? — вона тицьнула пальцем у сумку з камерою.
Гессі кліпнула двічі й перевела погляд на лице сестри.
— Доанна повернулася до міста. Я була в неї.
— Он як… І що вона казала? Де була?
— Чи не все одно? Захочеш — зайдемо до неї вдвох наступного разу. Але не кажи матінці… поки що.
— Какао! — пролунало з іншого кінця коридору.
— Ходімо. — Сестра схопилась на ноги. — Усе стає ліпшим після чашки гарячого какао — принаймні Фауста в цьому свято переконана, тож не будемо її розчаровувати. І, заради святого печива, дивись, куди йдеш — тут книжок більше, ніж підлоги.
— А тепер, дівчатка, випростайте спинки. — Пані Валіє клацнула пальцями. — Ви ж повинні мати якнайкращий вигляд на балу. Це вам не танцювати під дощем у якомусь парку!
Пані Валіє років було більше, ніж пані Ельріці й пані Катаніці, разом узятим. А проте вона здавалася такою сухою і тонкою, ніби її може здути вітром. Пані куталась у хутряні боа навіть у розпал весни, носила крисаті капелюшки з довгими барвистими пір’їнами і задирала гострого носа вгору так, наче завжди виглядала когось іздалеку. Матінка казала, що пані Валіє танцювала на сцені театру в самому Роммелі. Тому навіть тепер, коли шкіра її висохла, як зім’яті книжкові сторінки, а волосся стало білим і тонким, відбою від учнів у неї все одно не було.
Генріку пані називала своєю найліпшою ученицею за останні десять років. Гестію — «милою і талановитою дівчинкою». І додавала: «…талановитою не до танцю».
— До балу ви обидві будете розумничками й красунями! — повідомила викладачка й сіла до рояля. — І пам’ятайте: ви — пір’їнки на вітрі! Починайте з поклону!.. Ні, не так. Починайте з виходу. Вихід — це головне. Потім на вас ніхто не дивитиметься, але поки ви виходите — ви у світлі й усі погляди — ваші! І-і раз!..
Музика звучала спочатку тихо. Гессі постаралася виконувати всі свої кроки поволі, обережно. Вона чула всередині дзвін, котрий резонував із музикою, і сьогодні все виходило ліпше. Або ж їй здавалося, що виходить. У голові виринули спогади про вечір у Доанни, а потім — про нічну прогулянку. І ці картини наче самі лягали на музику, викликаючи усмішку й відчуття безмірного щастя десь на кінчиках пальців.
— О! — Пані Валіє схопила Гессі за плече, коли мелодія закінчилась і вони з Генрікою розтягли подоли сукенок у боки, присідаючи в реверансі, котрий був трохи старовинним, а проте на балу — саме доречним. — Що це було, Гестіє Амаліє?
— Я десь помилилася? — спитала Гессі пошепки, відчуваючи, як дзвін усередині тихне.
— Ні. — На диво живі очі викладачки, оточені паволокою зморшок, вивчали її з усмішкою. — Ти танцювала так, ніби довкола тебе багато рожевого.
Генріка безмовно звела брови.
— Багато рожевого, і ще квітневий вітер у волоссі, і трохи яскравого місячного світла. — Пані Валіє заклацала пальцями, наче шукала ще якийсь штрих до повноти картини. — Ти танцюєш, мов закохана. А нема на світі ліпшого танцю, Гестіє Амаліє.
Гессі розчервонілась і спробувала подумати про щось інше. Але тоді зайшла матінка, щоб дізнатися про їхні успіхи. Викладачка танців повела плечем — важке боа зіслизнуло і лягло на згин ліктя, — а тоді діловито защебетала про своїх «пташечок» та «пір’їнок».
Генріка тим часом узяла Гессі попід руку й майже силоміць вивела в коридор.
— Ну? Чи не пора розказати найближчій для тебе душі про таємничого незнайомця?
На мить Гессі пополотніла від думки, що Генріка теж про нього знає. Тож блакитноокий не видиво, а геть реальний, осяжний і справжній! Проте сестра зашепотіла просто у вухо:
— Хто він? Який має вигляд? Чи він гарненький?
Гессі не стримала сміху і прикрила рот долонею.
— Він блакитноокий! І більше я нічого не знаю.
— Це як?
— Ну… я не бачила його. Тільки очі.
На мить Генріка подивилась на неї, а тоді зітхнула, і вся енергія та запал тут же зникли, наче їх здмухнув вітерець.
— Так і знала. Знову чергова вигадка, так?
— Яка ще вигадка?
— Та ти просто вигадала його! Бо ти — Гестія Амалія. Моя сестра з найбагатшою у світі фантазією.
Гессі читала книгу про Аїдена щовечора. Це стало майже таким самим ритуалом, як розчісування волосся, вибір сукні до коледжу на наступний день і недільний похід до цукерні. Книга захоплювала.
