— Чудернацька дівчинка, — відповів Даррін Олліш і запропонував: — А ходімо до театру! Через два тижні має бути нова драма за п’єсою Фальмонті. Батькові знайомий режисер заніс квитки на прем’єру, то він віддав мені та сказав, щоб я пішов із друзями. Будеш за друга!
Дівчина зиркнула на нього через плече, і шаль від різкого руху мало не впала на землю. Очі в Дарріна поночі були темні, лискучі й усміхнені.
— А ходімо, — погодилась Гессі. Вітер шарпнув її волосся.
— Привіт, Гесті, — видихнула Коулі, термосячи серветку з квіточками.
— Привіт, — кивнула Гессі. Вона намагалась не показувати свого здивування, проте Коулі Рабена ніколи раніше не говорила з нею безпричинно, а причинами могли бути хіба що спільні проекти в коледжі.
— Мені казали, ти вмієш робити фото, — обличчя однокласниці взялося червоними плямами, ніби вона казала про щось сороміцьке.
— Так. Але тільки вчуся.
— То байдуже! Я б дуже хотіла, щоб ти мені зробила одне. Я заплачý.
— Нема потреби. Краще тобі піти до фотостудії.
Коулі мала цілком радий вигляд і не скидалася на людину, котрій потрібна допомога. Довкола неї не було жодного сліду синьо-блакитної аури, яку Гессі зазвичай бачила поряд із тими, хто справді потребував чарівної камери.
—
— Навіщо ж тобі
— Ну як же ж! Щоб Форсі кохав мене довіку!
— Нічого не второпаю, — зізналася Гессі, стримуючи іронічну посмішку.
— Є таке повір’я. Якщо зібрати правильних трав і квітів у ніч повного місяця, та сплести з них вінок, та зустріти свого коханого в лісі… ну чи в саду… і бути в тому вінку… то все.
— Все?
— Все. До скону! — повні губи Коулі випнулись, і вона рішуче кивнула. — Саме те, що мені й треба.
— А фото ж до чого? — не розуміла Гессі, котрій це видавалось дуже кумедним і не дуже надійним.
— Так Форсі поїхав учитись до Маддики! Знаю я цю Маддику — там фестивалі, свята якісь весь час. І люду більше. Артистки всілякі й художниці. Поетки. А Форсі, щойно відчує волю од батечкової залізної руки, геть про мене забуде. Тож я йому фото надішлю. Має спрацювати. Пані Карлала казала, що має спрацювати!
— Ти до ворожки ходила?
Пані Карлала Каленіс була знана стара чаклунка, до якої любили навідуватись однокласниці та старші дівчата по любовні поради. Але Гессі ніколи цим особливо не цікавилась — ані любов’ю, ані порадами. А якби й зацікавилась, то була певна, що навіть пані Карлала не знає, хто такий блакитноокий.
Піймавши себе на цій думці, дівчина відчула, як палають щоки. З чого це знову про блакитноокого? Що за дурниці! Гессі глибоко втягла повітря й подивилась на Коулі.
— Я в те все не вірю, але якщо це зробить тебе щасливішою, то ходімо. Буде тобі фото.
— Ой, Гесті! Яка ти хороша! — Коулі тут же схопила її за обидві руки й затрясла їх щосили. — Я тобі дуже вдячна, дуже вдячна!
І тільки ввечері напередодні Гессі згадала, що в темряві, та ще й у лісі (чи в саду) навряд чи вийде хороше фото.
— А що панянка Рабена на те? — спитала Доанна, із задоволенням смакуючи трав’яним чаєм.
Дівчина смикнула плечима. Вона зайшла в гості до нареченої Аїдена та, розповідаючи про свої справи, згадала й про вигадку Коулі. Для Гессі наречена брата завжди була трохи ближчою та трохи окремішньою від усіх, кого вона знала. Тож їй можна було довірити щось, навіть таке чудернацьке.
— Вона, здається, думає, що я можу все… — зітхнула дівчина. — Наче я чаклунка якась!
— У чомусь її правда. — Тонкі губи панни Доанни зігріла якнайприємніша усмішка. — До речі, про чаклунок. Приведи її лишень до мене. — Доанна відставила маленьке горнятко вбік і подивилась на Гессі примруженими очима. — Ти ж не забула, хто я, сестричко Гесті?
— Ні, сестричко Анно. — Дівчина з трепетом згадала їхню давню гру й чутки про таємничий особняк Масоллі та не менш таємничу єдину доньку його власників, які ширилися містом. — Ти — найсильніша чаклунка.
Пан Олвен впав в око Гессі, коли вже збирався йти. Вона відчула його смуток так, наче її хтось різонув ножем по руці.
