Наступного тижня вони пішли втрьох із матінкою вибирати тканини в пані Олай. Гессі хотіла таку ж сукню, як уві сні, проте матінка і власниця ательє так захопилися вибором, що не давали їй і слова вставити. На щастя, Генріка, котра чудово знала, що її власна сукня буде сліпучо-смарагдовою, допомогла відстояти й лимонний шовк Гессі, урятувавши її від інших варіантів.
— А добре ж я тобі допомогла? — спитала сестра надвечір. — Бо так і бачу, як спорядили б тобі сукенку в стилі ліпших часів їхньої молодості!
— О… так, — погодилась Гессі. — Мені наснилась сукня, яку я хочу.
— Справді? Чудово! — Генрі сіла поруч на ліжко і нетерпляче забарабанила пальцями по ковдрі. — Тож я тебе виручила, допоможи і ти мені.
— Як?
— Я хочу передати Моррі листа. Сховаю його в книжку, а ти занесеш її Оллішам.
— А чому ти сама…
— Гесті, це геть не романтично! Адже ж Моррі буде вдома і, мабуть, мене побачить, то вийде привітатися й побалакати. А я тут — із листом! А якщо й не вийде, то однаково знатиме, що це я щось принесла. Коли ж ти прийдеш — він може подумати, що ти до Даррі.
— З чого це йому так думати? — спалахнула Гессі, бо не мала ніскілечки бажання, щоб хто-небудь уважав, що вона ходить на гостину до Дарріна Олліша — хай навіть його старший брат.
Генріка кашлянула й відповіла дуже тихо:
— Ну, бо… я йому так сказала.
— Чого ти йому так сказала? — мало не викрикнула Гессі й схопилася з ліжка, обпалена соромом і сум’яттям. — Чого ви всі думаєте, що маєте право вирішувати, як мені…
Вона закусила губу, щоб не сказати чогось більш образливого. Генрі сиділа мовчки і тільки дивилась на неї широко розплющеними очима. Тоді сестра заговорила — повільно й заспокійливо:
— Бо я злякалась, Гесті. Злякалась. Що Морґін вирішить, наче я ще надто дитина. Чи надто набридаю. А так — я сказала, що ти хочеш потоваришувати з Даррі… І не лише з Даррі, чесно! Що тобі просто… ну, мало спілкування. Ти ж така… — Генріка теж замовкла, і її голос розчинився у вечірній тиші, ніби його всотав у себе м’який килим.
Гессі так і сіла на той килим. Вона спробувала заспокоїтись і подумати, чому це її хвилює.
Блакитноокий. Нехай ніхто його не бачив і не знав про нього, та Гессі розбирали сльози від самої думки, що хтось — хай і нещасний Морґін Олліш та його сімейка — вирішить собі, що вона, Гестія, шукає компанію якогось іншого юнака. Це наче була зрада. І їй це не подобалось.
— Мені не мало спілкування, — суворо відповіла дівчина сестрі. — І Даррін Олліш дуже приємний і хороший, тому тим більше не кажи нікому своїх вигадок. Давай-но книжку сюди. І листа.
Генріка простягла темно-вишневий том.
— А тепер я піду.
— Зараз? — сторопіла сестра. — Скоро ж стемніє, і матінка буде невдоволена, що ти так пізно кудись повіялась.
— Скажи, що до тітки Фресії. Чи ще що. Ти ж майстриня вигадок.
— Ти теж, — кинула Генріка, прагнучи захиститися. — Вигадок і нічних прогулянок. Бозна-де й бозна з ким!
Та Гессі зараз було не до того.
Коли дівчина вистрибнула надвір, повітря обпекло її холодом, хоча насправді було тепло — лише нестерпно пашіли щоки. Вона закуталась шаллю так, що визирав тільки ніс, і поспішила до книгарні біля головної вулиці. Насправді вона не хотіла зараз туди йти, проте відчувала палке бажання якнайшвидше позбутися книжки з листом Генріки. І ще — можливо — якщо вона повертатиметься ввечері, то зустріне… Ні-ні, не блакитноокого, звичайно. Але когось зі знайомих зустріне точно — о такій порі ще багато хто гуляє надвечір.
«Не думай про це!» — наказала собі Гессі.
Дерева видавались їй картинними декораціями і всю дорогу зловісно нависали над головою. Сутінки володіли дивною силою перетворювати звичні речі на трохи чарівні. Та тільки сьогодні від цих чарів було тривожно, а не радісно. Наче хороша магія закінчилась і почалась зовсім темна.
Дорогою дівчина зачепилась за ручку на дверях швейного магазину й роздерла пальто. Далі спробувала йти спокійніше, проте все одно не вдавалось. Щось ізсередини підганяло. Тіні, які наповзали звідусіль, несли холод, а від річки віяло вогкістю. Серце шалено гупало.
— Гессі? — панна Доанна перепинила її біля повороту на вулицю Каменярів.
Сутінкові страхи відступили на задній план, ніби довкола раптової стрічної горів теплий рівний вогонь, котрий не давав темряві підібратися до неї достатньо близько.
Наречена Аїдена поверталася додому, закутана в довгу-довгу картату шаль.
— Панно Доанно! Як ваші справи?
— Краще. Тільки-но була у травника, взяла собі дещо до чаю. Хоч хтось тут іще знається на травах. — Вона підморгнула Гестії, і дівчина одразу ж пригадала паморочливі аромати чаїв, котрими братова наречена колись її частувала. Вона збирала ті чаї з трав та ягід сама, у лісі за їхнім маєтком. І за це удостоїлась у місті прізвиська відьми. А ще за звичку говорити свої думки прямо. І за палючу красу. Такого поєднання ніде не люблять.
