Тільки от сьогодні я дізнався, що можна звідси зникнути. Вельми цікаво, куди. І вельми цікаво, як саме це працює. І чи вдасться це мені. Викладачі сказали, що зниклий студент «обрав інший шлях». Думаю, інший шлях — це те, що мені смертельно потрібне. Хоча в моїй ситуації ліпше уникати слова «смертельно». Я вже раз помер. Навряд чи це можна повторювати частіше, ніж раз за життя…
Я склепив повіки й прислухався до звуків у нічному повітрі. Вітер ворушив флюгер на одній з веж — мідна стріла скрипіла, а десь унизу шелестіли гілки дерев, котрі оточували головну будівлю Академії. Зовсім далеко, мабуть, у житловому корпусі, скрипнуло вікно — хтось, як і я, забажав більше свіжого повітря поночі, щоби прогнати своїх демонів чи, навпаки, впустити їх досередини…
Кроки, вистукуючи по даху, наближались просто сюди.
Коли я ліниво розплющив очі, на мене майже впритул дивилась дівчина. На ній була світла сукенка.
— Що ти робиш на моєму даху? — спитала вона тихо, проте вельми безпосередньо.
— Планую втечу, — відповів я, проігнорувавши заувагу про її дах.
Дівчина повільно кивнула.
— Усі спочатку хочуть утекти. Я вирішила, що треба знайти щось цікавіше.
— А чим цікавим ти зазвичай займаєшся на даху? — Не те щоб я хотів розвивати цю розмову, але моїм першим завданням було дізнатися щось корисне, тож — використаю вже всі методи.
— Дивлюсь на місяць, якщо Селена приходить зі мною. Вона знає вельми багато оповідок про срібне світило, і вночі вони звучать просто чарівно… Ти нещодавно прийшов? — спитала вона тихо-тихо і зиркнула в мій бік.
За інших умов я б вирішив, що дівчина дуже мила — тією делікатною красою, яка є в деяких жінок. Такі в будь-якому віці скидаються на дівчаток, котрі ледь-ледь вирвались із дитинства.
— Так. Прийшов, — кинув я. — Точніше, помер. До речі, не підкажеш, як звідси піти?
— Ніяк. Та й навіщо?
— Хоча б тому, що вдома на мене чекають наречена і дорога сім’я.
— А-а, ти з тих, щасливих. У тебе життя добре складалось…
— Не скаржився.
— Вас одиниці. Переважно всі, у кого є сили, мали вдома купу проблем. Величезну.
— Ми самі собі проблеми створюємо і самі маємо їх вирішувати.
Дівчина криво всміхнулась. Вигляд вона мала дещо хворобливий, чесно кажучи, і, якби моя воля, я б не дозволив їй лазити вночі по дахах у самій легкій сукенці. Але — не було на те моєї волі.
Вона знову кивнула.
