— Натяк? — голос звучав рівно, як і до того, але інтересу в ньому тепер побільшало.
— Прямолінійна заувага. — Гессі зважилась на ці слова не в останню чергу тому, що їх розділяла стіна ложі. Бо коли вона дивилась у блакитні очі чудернацького знайомця, то дар мовлення покидав її надто часто.
— Заувагу прийнято. То вийдіть із ложі, панянко, — раптом заявив блакитноокий дуже серйозно. — Відсуньте завіску у вас за спиною, хрясніть дверцятами, ступіть кілька кроків і зазирніть до мене. Обіцяю не зникати й навіть не критися. Тільки сьогодні. Як вам такий поворот сценарію?
Гессі відчула, як попри температуру — а температура вже точно підвищилася — в неї все холоне всередині. Нитка перлів раптом потягла її донизу, наче кожна перлина перетворилася на важку свинцеву кулю. Вона не вірила своєму незбагненному щастю — можна просто підвестися, вийти з ложі і… і побачити його. Побачити його — справжнього. Розпитати про Аїдена, книгу, про нього самого теж. Треба лише…
Хвилювання раптом стало більше, ніж радості, а всередині все скрутилось у важкий, слизький вузол. Гессі подумки побажала, щоб Даррін Олліш іще трішки затримався. Найменше їй хотілося бачити його зараз. Бо ж тоді доведеться щось пояснювати. А пояснювати таку чарівну, делікатну й до запаморочення нереальну річ, як з’ява блакитноокого, — це зовсім-зовсім незручно.
Дівчина схилила голову та знову вперлася чолом у бильце балкона, обтягнуте велюровою тканиною. Треба зібратися з силами, треба тільки…
— Не мучте так себе, панянко, — додав знайомий незнайомець тим часом. — Краще пильнуйте за грою на сцені. Надмір хвилювання вам не личить. Це ж не те щоб я вас випробовував чи що. Просто ніколи не можна мати певності щодо наступної зустрічі, от і дозволив собі трішки більше, ніж варто. Але я не зі зла…
— Ні! — схопилася Гессі.
Вона вперлась обома руками в бильце, бо сили геть покинули її. А тоді зрозуміла, що не ступить і кроку. А тоді зрозуміла, що шкодуватиме про це. Тоді вона встала навшпиньки й перехилилась через бильце, щоб зазирнути за стінку. І байдуже, що якась старша пані з сусідньої ложі вже зацікавлено на неї зиркала. Це все не мало сенсу. Це все не мало сенсу, поки…
І тут ударив оркестр. І тут світло стало танути. І тут завіса потяглася вгору — довго-довго й важко-важко. Аплодисменти вибухнули зусібіч. Блакитні очі мружились, мовби засліплені сонцем, і вдивлялись у Гессі.
— Воістину, життя куди цікавіше за будь-який вигаданий сценарій п’єси, — сказав незнайомець, і його лице просяяло.
— Воістину, — видихнула Гессі, не впізнаючи свого голосу. Вона хитнулась уперед.
А тоді рука зіслизнула з бильця, і дівчина полетіла донизу.
— Гестіє, як це ти так?
Першим, що дівчина побачила, коли опритомніла, було похмуре обличчя Дарріна Олліша.
Вона лежала на вишневому дивані в театральному коридорі, котрий півколом оперізував залу.
— А… що я? — Вона силкувалася пригадати, що ж сталось, проте пам’ятала лише тріумфальне падіння.
— Ти мало не випала з ложі. — Даррін схрестив руки на грудях. Схоже, він серйозно мізкував над тим, як це взагалі могло статися без певного наміру.
— Я надто сильно перехилилась… — Гессі згадала, як зіслизнула рука і…
— Ти була б випала, але тебе врятував якийсь пан. Схопив вчасно, — додав Даррін.
— Який?
— Я не бачив його. Я ж відходив. То старша пані, котра сиділа в сусідній ложі, розповіла.
Гессі схопилась на ноги, хоча голова в неї крутилась, мовби після довгого танцю. Даррін поспішив за нею, здивований такою бадьорістю. Дівчина шарпнула важку штору, котра запинала вхід до ложі, і непомильно визначила старшу пані — крім неї, там нікого й не було. Жінка елегантним рухом прикладала до очей бінокль, і вся її постава свідчила про інтерес до вистави.
— Вибачте. — Гессі торкнулася її плеча.
Пані відірвала погляд від сцени. Зморшкувате обличчя сяяло усмішкою, і вона не сказала й слова через те, що її раптово потурбували.
— Прошу. — Жінка схилила голову. — Я вас слухаю.
— Я… мало не впала з балкона.
Гессі почервоніла по самісінькі вуха. Даррін стояв поруч, але тікати не було куди.
— Так. — Жінка спокійно кивнула. — Я бачила це.
— І мене врятував пан… Ви часом не знаєте його? Який він?
Обличчя стало ледь іронічним, проте жінка відповіла тим самим рівним і ввічливим тоном:
— Перепрошую, та зір мене вже трохи підводить, ще й у такій темряві. Але, моя люба, будьте певні, що рятівник ваш — блакитноокий. — Вона всміхнулась зовсім по-дівочому. — У цьому я певна, бо його очі були достоту як сапфіри в діадемі, котру подарував мені на заручини покійний чоловік.
АЇДен ~ Академія
