— Розкажи мені про Слова, — попрохав я Полі під час однієї зустрічі. Ми з ним іноді збиралися після занять посидіти десь і побалакати. Я розповідав про своє життя, він — про своє. Життя, котре було до того, як ми опинились тут. Він нарікав, що пам’ятає дуже мало і все мовби в тумані.
— Слова? — Полі спочатку здивувався, а тоді кахикнув. Він завжди чинив так, коли трохи нервував. Або кахикав, або тер вилиці. — Де ти про них почув?
— Розе розповіла, — коротко повідомив я, знаючи, що ліпше цього не приховувати. Адже в одному човні пливемо.
— Я ж казав тобі з нею не зв’язуватись. — Тепер у голосі нового знайомця вчувався докір, а може, навіть щира образа через те, що такий поганий я не сприймаю на віру всі попередження такого хорошого його.
— Ти не маєш права мені забороняти чи дозволяти будь-що, — нагадав я у відповідь.
Це була щира правда. Я вельми вільно сприймав свої соціальні зв’язки в цьому місці. Так, ніби вони можуть завтра розтанути, здиміти без сліду.
Полі помовчав кілька секунд, наче боровся з сумнівами, а тоді розслаблено всміхнувся.
— Ну так. Куди ж мені вказувати Аїдові, котрий пропускає всі заняття в найсуворіших професорів.
— Отож-бо. То Слова — це?..
— Це історія про те, що було спочатку. Про давніх героїв, богів, демонів тощо.
— Казочки такі? — здивувався я.
— Історії, — виправив він. — Вони колись були правдою.
— Усі історії колись були правдою, — так любив казати мій викладач літератури.
— Ну от. Якщо вірити цим історіям, то всі ми вже колись жили, тільки в інших… м-м… утіленнях. І от ті Слова — це історії про те, як воно було давно. Ким був я, ти, Розе та всі інші.
Мій подив зростав, хоча я зберігав, як мені здавалося, нейтральний вираз обличчя.
— Звучить, як вельми хороша вигадка.
Полі хмикнув знову. Тепер скидалося на те, що він потішається:
— Не більша вигадка, ніж бачити духів померлих чи викликати гірське джерело в коридорі на третьому поверсі, як сьогодні вчинила Ганг.
Я згадав студентку з темними косами до п’ят, яка сьогодні затопила третій поверх, і ледь стримав посмішку, а тоді додав:
— Ти знав, що Розе має цілий клуб людей, котрі в це все вірять і хочуть діяти так, як у тих Словах?
— Аякже, знав. Я ж недарма тебе попередив про неї. — Полі напружився від згадки про Розе, наче вона була його найгіршим ворогом.
Я вирішив, якщо вже в нас такий вечір відвертостей, то скажу все направду:
— А вона попереджала мене щодо тебе. Не скажеш чому?
