Вітер поворушив штори, і дівчина побачила, що сидить він не сам, а в товаристві незнайомої пані. Пані ця точно не бувала в них удома, інакше б запам’яталась. На ній була проста пряма сукня кольору всохлих троянд, а чорне волосся, підрізане так рівно, мов під лінійку, відкривало шию. Матінка сказала б, що пані має надто вульгарний вигляд. Проте жінка всміхалась стримано і приємно, а відтак подивилась у бік вікна — саме тоді, коли Гессі розглядала їх.
Батечко теж повернувся до вікна, і Гессі помітила, як його лице багряніє. Першою думкою дівчини було швидко розвернутись і піти звідси, приглушуючи калатання серця. Проте батько різко відставив стілець і попрямував до виходу.
— Гестіє Амаліє, що ти тут робиш? — спитав він не стільки гнівно, скільки здивовано.
— Я гуляла парком. І дійшла аж сюди. Випадково.
Пані в темно-червоній сукні накинула на плечі манто і вийшла до них.
— О, та це ж, мабуть, Гестія Амалія! — вигукнула вона з ледь помітним фіренським акцентом. — Я стільки про тебе чула, золотко! Я — Малейн Рошері.
Гестія подивилась на пані Рошері й замислилась над тим, скільки тій років. На лиці її проступали втомлені зморшки, котрі розтікалися в кутиках очей і на чолі. Жінка скидалася на розкішний букет сушених троянд.
— Гестіє Амаліє, мадамé Малейн — наша гостя з Фіренсу, — пояснив батько швидко. — Вона представляє групу інвесторів, які вельми зацікавлені у співпраці.
Гессі кивнула. Вона вирішила, що це добра новина. Але погляд її не відривався од лиця пані — «мадаме», як казали у Фіренсі, — Рошері. Усмішка «мадаме» бентежила її. Таємнича, ніжна і дуже… красива. Гессі раптом зрозуміла, про що казала Генріка, коли описувала Олейн Тавіш у книгарні Оллішів.
Проте це була гостя у справах роботи. У батька багато зустрічей із різними-різними партнерами, тож нічого дивного, що серед них є й така красива пані, котра, мабуть, приїхала лишень на кілька днів. Тим більше, Малейн Рошері аж сяяла привітністю та добротою.
— А це моя донечка, Гестія Амалія. — Батько поклав руку Гессі на плече. — А тепер їй варто поспішити додому, бо в нас із мадаме Рошері ділова розмова. Так, Гестіє?
Вона кивнула, відчуваючи, що шия від чогось затерпла.
Жінка кивнула і подріботіла назад до ресторану. Її худорляві ноги визирали з-під темної тканини сукенки і здавалися молочно-білими навіть у панчохах, ніби вона справді була лялькою з ніжного мармуру, котра ожила за велінням химерного чаклуна.
— Гестіє, — батько повернувся до неї, і обличчя його посуворішало. — Я обрав саме це місце для зустрічі, щоб ніхто не дізнався про гостю. Перемовини з інвесторами з Фіренсу — це дуже відповідальна й потрібна нашому бізнесу справа. Проте є чимало охочих вставити нам палиці в колеса. Тому, будь ласкава, не кажи нікому про мою зустріч із мадаме Рошері. Навіть удома. Зрозуміла?
Гессі знову кивнула. Вона не тямила, як згадка про фіренську партнерку може зашкодити бізнесові, якщо про це дізнається, скажімо, пані Моррінда чи Генріка. Чи матінка. Але батькові видніше.
— Тоді щасливої тобі дороги. І ще… — Батько дістав із кишені кілька купюр і вклав їх у затерплу доньчину руку. — Купи собі чогось. Якогось капелюшка чи рукавички нові. Я хочу, щоб моя донька була красуня. Бо твоя мати мене згризе, що я недостатньо піклуюсь про вас із Генрі…
Він легко поплескав її по спині, ніби підганяв, щоб вона пішла геть. Гессі кинула останній погляд на пані Рошері. Фіренська гостя замислено роздивлялась протилежну стіну ресторану. Вона повільно сьорбала вино, і від нього її губи здавались ягідними. Або закривавленими.
— Олейн Тавіш? — Даррін кашлянув і розпустив вузол на шийній хустці. Темно-зелена, вона личила до його волосся. Гессі це помітила, але соромилася сказати про це вголос.
— Так. Генрі питала, — пояснила дівчина, не бажаючи критися через власну сестру та її вигадки.
— Вона вчилась у нашому коледжі. У дівочому класі. А її двоє братів — разом з Морґіном. Чваньковиті, що жах. Ми з ними нечасто спілкувались. Хоча наші батьки товаришували ще раніше. Але саме було багато проблем із книгарнею. А допомоги від Тавішів не дочекались. От і вся історія.
— Зрозуміло… — Гессі втішилась, що принесе Генріці добрі новини.
— А ти ж як? Фауста сказала, що ти вже ходиш на заняття після хвороби.
— О, все гаразд. Дякую.
— Мабуть, тепер ти не захочеш більше ходити зі мною до театру. — Даррін коротко розсміявся.
— Чому? — здивувалась Гессі. — Я думала, що це ти не захочеш, — зізналась вона і перепитала: — Тож чому?
Даррін на мить замовк, ніби хотів дати їй час зрозуміти жарт, а тоді тихо додав:
— А й справді, чому?..
— Власне, я б хотіла перепросити. То мав бути хороший вечір, а я його так зіпсувала…
Даррін смикнув себе за волосся.
— Та ні. Думаю, якби я надто перехилявся з балкона, то в мене б теж голова запаморочилась. І я б загримів просто-таки до партеру. — Він зиркнув на Гессі з усмішкою. — Це тобі пощастило, що ти така маленька й тендітна панночка, що тебе зміг утримати той пан. А на мене йому б точно сили на стало!
