Полі не вагався довго, за що я був вдячний. Люди, котрі довго вагаються, перш ніж відповісти на просте запитання, майже завжди стараються викривити правду.
— Скажу, — кивнув він рішуче. — Бо ти їй потрібен. Ти — Аїд, а вона — Прозерпіна.
— Аїден, — машинально виправив я. — Але так, мене часто кличуть Аїдом. І, вважаю, нема особливого сенсу це щоразу виправляти, бо й так ніхто не запам’ятовує.
— Отож. А у Словах же Аїд — чоловік Прозерпіни. Точніше, Плутон, котрий теж Аїд, просто трохи інакший. Але це вже формальності.
— У мене є наречена, — відповів я, проте і сам розумів, наскільки зараз це звучить недоречно. Я ж не можу потрапити назад. Не можу повернутися до Доанни. То й не маю права називати її своєю нареченою. — А ти? У що ж тоді віриш ти, що Розе вважає тебе таким небезпечним? — поцікавився я, знову пригадуючи про зникнення Арторі.
— Я не вірю в Слова, — відповів Полі повільно, зважуючи. — Я вірю, що кожен відповідає за те, що робить, і має право йти своїм шляхом. А не шукати виправдання в давно минулих часах чи історіях, у котрі тут вірять, як в істину.
— Тому Розе вважає, що ти несеш небезпеку? — не вірилось мені.
Тут для повноти картини бракувало чогось направду небезпечного.
— Ти не повіриш, як багато студентів хочуть, щоб усе було просто. — Полі покрутив у руках олівець. — Слова — це просто. Усе вже записано, усе вже сказано. Я ж порушую їхній спокій. Я відмовився від своїх Слів, тож в очах багатьох друзів Прозерпіни опустився на рівень страшного відступника. Хоча насправді офіційно ніхто не примушує нас дотримуватись того, що записане… А що тобі подобається більше?
— Певен, що дуже зручно, коли в тебе є гідний план на життя і якісь гарантії щодо нього. Власне, у мене він раніше був. Сім’я, наречена, великий бізнес, котрий я мав успадкувати, і ніяких зайвих турбот. Але якщо вже мене позбавили всього цього, то до біса. Я не хочу грати за чужими правилами.
Мені здається, Полі сподобалась моя відповідь.
* * *Гессі відклала книгу й замислилась про Слова. Історії, котрі розповідають, як було раніше, і диктують правила життя надалі. Гессі здавалося, що насправді такі «слова» є і в її житті, просто не записані. А однак про них усі говорять. Про те, як їй слід жити. Куди йти, що вдягати, що говорити й про що мовчати…
Її життя, попри видимість свободи, розплановане й стиснуте в мереживні рамки. Хай і вишукано мереживні, та сковують усе одно. Раніше вона нечасто замислювалась над цим, проте останнім часом відчувала більше розгубленості. І найсумніше те, що почувалася геть безсилою, щоб вирватись. Проте тоді дівчина твердо намагалась думати про радісні моменти свого життя і про все те, що вона ще хоче зробити. Це поліпшувало настрій. А ще їй здавалось, що, поки довкола є люди, котрі оминають ці рамки, усе ще не так погано. А вони, ці люди, були: Доанна, Аїден, хоч і такий далекий тепер. І блакитноокий. Без сумніву, блакитноокий.
* * *Гессі сіла до рояля надвечір, коли у великій залі нікого не було. Рожеве світло сутінків заливало все, і тіні ставали довгимидовгими, ніби їх прокреслював по паркету якийсь художникневидимка.
