Потім виступав хор коледжу, у котрому старанно витягувала високі ноти Генріка. І врешті їм дозволили вийти на свіже повітря, у дворик, де були розставлені столики з закусками й напоями. Гессі відчувала, що хоче перекусити, проте боялась вимастити сукню — на лимонному шовку будь-яка пляма стане дуже помітною. А ще тоді зітреться материна помада. Проте довго сумніватись не випало часу — гостей покликали до великої зали. Спочатку туди пішли всі батьки, друзі й родичі, а потім пані Ельріка і пані Віґґі, викладачка іншого класу, узялись розставляти їх парами для урочистого виходу. Конче треба було зберігати правильний порядок, бо ж зачитуватимуть їхні імена і не дуже добре вийти замість когось іншого.
Надворі сутеніло — повітря взялось рожевим, мов кисіль у великих скляних графинах, котрий стояв майже неторканим.
— Гестіє Амаліє! — пані Ельріка покликала її. — У тебе є пара?
Гессі роззирнулась. Генріка поважно тримала під руку Фрадера Тавіша, обличчя її здавалося напруженим, але й упевненим. Даррін ще не прийшов — або ж потрапив просто до зали з батьками та іншими гостями.
Дівчата без пар просто ставали собі по двоє — на випускному вечорі це вважалось доволі сумним, але на такому балу, котрий балансував між дитячим і дорослим святом, ніхто не бачив у цьому проблеми. Крім, можливо, особливо гордих панночок.
— Ні, — видихнула Гессі. — Нікого немає.
— Є! — м’який голос панни Доанни відповів одразу ж. До неї повернулася щонайменше половина присутніх.
— Масоллі! Це Доанна Масоллі! — шепіт пролетів по юрбі.
— А хіба ж вона не зникла?..
— А я чула, що вона померла, коли…
— Ого, що вона тут робить?
— Панянки, поводьтеся відповідно! — Пані Ельріка підвищила голос, хоч і сама роздивлялась Доанну з неприхованим інтересом і здивуванням, аж не помітила, як пір’їна з її пов’язки у волоссі вибилась набік.
— Панно Масоллі, — вчителька кивнула їй. — Ми раді бачити вас на святі. Після тривалої відсутності.
Доанна присіла в глибокому реверансі, ніби старовинна леді. Її коси чорніли, уквітчані ліловими й білими квітами та переплетені срібними нитками, а темно-зелена сукня з розкішною вишивкою нагадувала, що рід Масоллі все ж давній, багатий та знаний. І саме зараз Доанна, попри всі містечкові плітки, скидалася на царівну. Вона поправила зелену — подаровану Гессі — шаль, котра оголювала плечі, й усміхнулась ширше, наче раптова увага була їй дуже приємна:
— Гестіє, люба, ти ж не проти відкривати бал із моїм молодшим братом?
Гессі похитала головою.
— Чудово, то я повідомлю, щоб вас оголосили разом! — потішилась Доанна.
Дівчина подивилась на неї спідлоба. Річ у тому, що в нареченої Аїдена не було брата. Ні старшого, ні молодшого. Уся її рідня, крім батьків, жила в Ітеллі, та ще дехто — у Фіренсі. То що б це мало означати?
— Вечір добрий, панянко. Це ви Гестія Амалія, про яку я стільки чув? — Він, здавалось, з’явився просто з повітря, хоча насправді підійшов з боку алеї.
«Брат» анітрохи не був схожий на Доанну. Молоде, гладко поголене лице. Світле волосся, котре ледь завивалось на кінчиках і лежало акуратними хвилями. Сапфірові запонки личили до яскравих очей. Ніс здавався трохи завеликим і горбатим для його загалом симпатичного обличчя. Очі нагадали про блакитноокого — звичайно ж. Проте новоявлений «брат» Доанни не викликав у Гессі ні відчуття того, що повітря дзвенить, ні думки про те, що все раптом припиняє рух і стає дивним-дивним-дивним. Серце билося рівно. Дівчина була певна, що не бачила його раніше.
— Так. Я Гестія Амалія Фаулі-Прейшер. — Вона швиденько присіла, схрестивши ніжки. — Доброго вечора, пане…
— Поль, — відповів він. — Поль Дельф Масоллі.
І подав Гестії руку.
Велика зала, пофарбована пастельними барвами і прикрашена живими квітами, нагадала Гессі ілюстрації до старих книжок. Обабіч від входу й на балконах в очікуванні свята розмістились численні родини учениць. Тому кожній з них довелося пройти спочатку сходами нагору, а тоді довгим коридором між чужими батьками, тітками, сестрами, братами і бабусями, котрі — хто знудьговано, хто з інтересом, а хто оцінювально — розглядали дебютанток. А далі дівчата заходили в другу залу, де мали очікувати на перший танець.
Піднімаючись сходами, Романда Доон перечепилася через довгий шлейф сукні Орлі Аматі й мало не впала. Пані Ельріка наказала всім іти повільніше й дивитись під ноги. Правда, дивитись під ноги було складно — треба було ще розправити плечі й тримати голову вище. Гессі здавалося, що шия в неї затерпла ще до того, як вони з Полем наблизились до дверей. Проте пані Валіє так часто нагадувала їм про те, як важливо гарненько тримати себе, що зараз усі ці поради зринули в голові й геть сплутали думки.
— Панянка нервується? — Брат Доанни ворухнув ліктем, на мить притискаючи її руку до себе.
— Ні, — заперечила Гессі, зиркаючи на нього знизу вгору. — Ви гостюєте в панни Доанни? — спитала натомість.
— Так. Власне, тільки приїхав. А вона збиралась на свято. То й узяла мене із собою. Мені було цікаво побачити, як тут… усе.
