Адже то він привів її сюди. Поза сумнівом, він.
— Гестіє Амаліє, у тебе, я сподіваюсь, була достатньо поважна причина, щоб запізнитись? — спитала матінка з порога.
— Я запізнилась, бо показувала дорогу панові Мартіану.
— І хто такий пан Мартіан?
— Мартіно. Той, про якого розповідала тітка Фресія. Її наречений, котрий поїхав до Ітеллі.
— Гестіє, немає ніякого Мартіно! — Матінка, здавалось, готова була вибухнути криком, проте тільки кашлянула й додала суворо й холодно: — Дорогенька моя, ліпше тобі припинити вигадувати казочки. А тепер мерщій умиватись.
— Так, звичайно.
Гессі відчула, що сили швидко покидають її, і в коридорі мало не схопилась за шафу, щоб не впасти. Проте втрималась. Інакше матінка вже б точно вирішила, що вона знову хвора й слабка, а тоді її замкнули б удома, і… ні-ні-ні, погана це буде ідея за кілька днів до свята!
— А де батечко? — Гессі помітила його відсутність, коли після вмивання зайшла в їдальню.
Генріка виразно вирячила на неї очі, проте запізно.
— Має багато роботи, — відповіла матінка безбарвним голосом.
— …Ну що? — спитала Гессі після вечері, коли вони з сестрою сиділи в залі з роялем на одному вузькому диванчику.
— Чи не бачиш, яка матінка невдоволена? — напосіла на неї сестра.
— Більше, ніж завжди? — зіронізувала Гессі.
— Їй-богу, іноді мені здається, що ти за своїми мріями й рожевими хмарами більше нічого не бачиш. — Генріка пирхнула й ударила по клавіші рояля. Та озвалась низькою нотою, котра віддзвонювала загрозою.
— Я зустріла пана Мартіно з Ітеллі. Того, котрий був нареченим тітки Фресії.
— Ага, а ще ти зустріла Аїдена, а ще — таємничого блакитноокого красеня й казкову королеву Саванатту! — перекривила її сестра.
Гессі міцно-міцно стулила губи. Сумно, але сестра слухала її направду лише тоді, коли їй самій було щось треба. Або ж якщо йшлося про Оллішів.
— Даррін буде на балу. Увечері принаймні, — сказала вона.
— Тішишся? — тепер голос Генрі звучав примирливо. Наче те, що Гессі спілкується з Дарріном Оллішем, зменшує всі її провини.
— Матиму з ким потанцювати трохи.
— Це ж він розкаже Морґінові, що я пішла з Тавішем. — Генріка скривилась і закусила ніготь. Вочевидь, Фрадер виявився швидким і вже дістав згоду. — Слухай, може, попросиш його, щоб не казав?
— Однаково там буде і Фауста, і ще багато людей. Ти можеш кожного танцю змінювати партнерів, як казала пані Ельріка, і до кінця балу ніхто й не згадає, що ти прийшла з Тавішем.
— Ох, ти нічого не тямиш!
— Ти теж, — шепнула Гессі зовсім тихо, щоб сестра її не розчула.
Перед сном вона ще раз подивилась на камеру — червона лампа світилася в темряві кімнати, як око маленького чудовиська, котре ховалось усередині пристрою та спостерігало за нею.
Блакитні троянди лежали на підвіконні. Підвіконня було на третьому поверсі.
У день балу Гестія прокинулась на світанку, бо серце неспокійно гупало, а ковдра тиснула важкістю. У ліжку ніяк не лежалось. Дівчина відчувала задуху, тому вибралась із постелі, підскочила до вікна й розчахнула його.
І побачила букет.
Блакитні троянди здавалися зітканими з того напівпрозорого туману, котрий заполонив на вулиці геть усе і пророчив холодний і похмурий день. Гессі торкнулась їхніх пелюсток і завмерла. Холодні! Вологі від туману й роси. І трохи чарівні. До синьої стрічки, якою вони були недбало перев’язані, кріпилася записка.
«Шановній панянці з побажаннями незабутнього свята. Якби міг бути присутній, попросив би вашої згоди на якийсь танець».
Ні підпису, нічого більше.
Гессі стояла перед вікном у самій довгій нічній сорочці й не відчувала ні вітру, ні холодних крапель, котрі осідали на її лице, волосся й руки.
Вона справжня! Записка з буквами, що вивела його рука. Вони сущі — ледь розтягнуте вгору «о», уривчасте «я», котрому бракує хвостика, довге й стрімке «р», що виділяється на тлі решти.
Гессі спохопилася, швидко забрала вологі квіти до кімнати й зачинила вікно. Щойно дівчина зробила це, як по тілу пробігли дрижаки. Вона заскочила під ковдру, натягнула її до підборіддя, досі стискаючи в долоні записку.
Пальці розігрілись. І водночас напосів сміх. Спочатку Гессі хихотіла собі тихенько під носа, потім розреготалась на все горло, ховаючи голову в пухкій подушці, і загамселила ногами по ліжку, розбурхуючи ковдру.
І як же це було добре!
— О святі небеса, що це ти затіяла? — Генріка забігла без стуку, в самій нічній сорочці. Її волосся, зв’язане червоною стрічкою, було незвично розкуйовдженим.
— Генрі, о Ге-енрі! — Гессі втирала сльози, котрі виступили від сміху в кутиках очей. — Який же сьогодні хороший день!
— Здуріла, — буркнула Генріка собі під носа й буденним тоном додала: — Моя сестра в день балу здуріла остаточно. І не могла почекати ще хоча б день-два.
Гессі пирхнула та знову зайшлася сміхом, не маючи сил стриматись.
— Гаразд. Що сталося? — Сестра підійшла до ліжка, і погляд її впав на букет. — Гесті, чого не поставила квіти у вазу? Засохнуть же! І чого вони такі мокрі? Бр-р… Лише не кажи, що пролила щось. І чого ти така червона?
