Гессі подивилась на руку недовірливо й зачудовано. Браслет скидався на сплетіння тонких гілок, між яких притулилися зорі.
— Я подумав, що квіткових прикрас у тебе багато. А ця, щойно її побачив, нагадала мені про тебе. Про те, як ти говориш — про мрії, світло…
— Дуже! — видихнула Гессі. — Він дуже красивий!
— Радий, що догодив шановній панянці в день її свята. — Даррін жартівливо вклонився. — А тепер, якщо ваша ласка, піду ще привітаю Генріку. — Юнак поплескав по величенькому пакету, де з однаковим успіхом міг бути стос книжок і обіцяний сервіз від матінки Оллішів.
Гессі розсміялась. Вона подивилася на спину в лискучо-сірому жилеті, затримала погляд на темно-смарагдовій стрічці у волоссі Дарріна і подумала, що він таки не схожий на Аїдена. Принаймні менше, ніж їй здавалося раніше. Вона простежила за другом, котрий розмовляв тепер з її сестрою і вручив тій пакунок. Генріка тут же зиркнула в її бік, ніби хотіла дізнатись, а що ж дісталося сестрі. Гессі розвела руками і зробила реверанс, не стримуючи широкої усмішки. Генрі на мить насупилась, бо нічогісінько не зрозуміла. І це було кумедно.
Гессі випила рожевого, як захід сонця, пуншу. Даррін Олліш стояв неподалік, недбало спершись на одвірок. Пані Моррінда оминула його з великою тацею канапок і щось пробурмотіла, після чого хлопець відійшов і притулився в кутку, між каміном і шафою з батьковими книжками.
Гессі знову наповнила келих і випила все одразу.
— Гесті! — Генріка сіпнула її за рукав і зробила страшні очі. — Там алкоголь!
— І що? — Дівчина відверто не розуміла, чому сестра дивиться на неї так — з осудом і підозрою.
— А те, що годі тобі. Що за звичка — напиватися на власному святі! Що про тебе подумають?
— Що мені весело і я чудово бенкетую? Серйозно, Генрі, та їм усім байдуже. — Гессі окреслила півколо в повітрі, щоб охопити залу, а тоді таки поставила келих на стіл. Гаразд, можливо, Генріка трохи має рацію.
— Іди! Танцюй! — Сестра майже відштовхнула її від столу, тоді за руку потягла до каміна і зиркнула на Дарріна: — Юначе, чому ви не розважаєте даму?
Той подивився на Генріку спантеличено, а тоді запропонував Гессі руку. Вона вчепилась у неї, як у надійну опору, і ступила кілька кроків, а тоді запропонувала:
— Може, ліпше на свіже повітря?
Вони перетнули всю залу — Гессі відчула палючий погляд матінки, — а тоді вийшли на веранду.
— Тут ліпше? — спитав брат Фаусти послужливо.
— Так. Дуже… Тобто так, ліпше. Не надто, загалом. Але там стільки людей, що я вже втомилась, — випалила дівчина. — Таке відчуття, що це свято не наше з Генрі, а всіх отих гостей. А ми тут лише для того, щоб вони мали формальний привід зустрітись. Не те щоб я думала, що це погано. Але втомлює.
Даррін тихо розсміявся.
— Дивна дівчинка…
— Ти казав те саме під час нашої другої прогулянки. Здається, коли я танцювала на вулиці.
— Ого, запам’ятала!
— У мене хороша пам’ять. Може, я і руйную чашки, проте це не означає, що зовсім нездара. — Вона поправила бретельку сукні і провела пальцями по браслету.
— Так-так, — погодився Даррін і стишив голос до ледь чутного шепоту: — Тоді ти маєш пам’ятати, про що ще ми говорили під час тієї прогулянки. Тієї, давньої.
— Так? — Гессі зацікавилася. Вона відчувала крізь тканину сорочки тепло Даррінової руки, і їй подобалось, як воно шириться тілом.
— Я казав тобі не перейматися словами Генріки. — Юнак дивився на Гессі так, як завжди. Проте їй стало трішки лячно. — Ті слова, що ти начебто хотіла… знайти собі компанію. І потім непокоїлась через те, що тебе не так зрозуміють.
— Так. Пам’ятаю.
— Тоді ми ще багато говорили про те, що цілком можемо спілкуватись, як друзі, поки нам обом це подобається та приємно.
— Так.
Даррін трохи відсторонився й подивився тепер просто на неї.
— Це не так.
— Не так? — Гессі запаморочилося в голові, і вона забрала руку, а тоді сховала за спину обидві.
Друг важко зітхнув і засунув руки в кишені, проте одразу ж вийняв їх назад.
— Мені дуже приємна твоя компанія, це правда. — Даррінів голос був спокійним і тихим.
І все одно Гессі було лячно. Вона мало не виставила поперед себе руки, щоб відштовхнути його, але знала, що за ними пильнують з вітальні, тому треба вдавати, що ця розмова просто мила та спокійна. Спокійна й мила. Розмова просто. Просто розмова. Треба-треба-треба.
Дівчина відчула мурашки на спині від думки, що вона говорить із Дарріном, відчуває напнуту струну в повітрі й водночас мне руками поділ саме цієї сукні. Чарівної і синьої, як морський вечір, сукні, котру подарував їй той, кого немає тут. Кого немає в її житті і, мабуть, не буде. І тому треба… Якщо це той момент, тоді їй треба… Вона повинна…
О боги всіх світів, як їй не хотілося вживати слово «треба» цієї миті!
— Мені теж приємна твоя компанія, — відповіла Гессі.
Браслет на зап’ясті запік руку, ніби був не зі срібла, а з лави.
— Я радий це чути.
Даррін раптом став здаватися зовсім високим і дорослим. З рисами справжнього чоловіка, а не юнака з книгарні. Сильні руки, стулені губи, жилка на шиї пульсує. Ледь помітні краплі поту високо на чолі.
