— Певності, — відповіла Гессі по секундному роздумі. — Мені так хочеться, щоб хтось сказав, як усе має бути! І… і що воно буде так. І щоб це було добре.
— Добре — то як? — Блакитноокий, здавалося, мав на меті витягти з неї щось — а що, вона й сама не знала.
— Ну он, Генріка каже, що ми маємо просто повчитися ще трішки, потім одружитись і жити з батькових грошей. Так думає і матінка. Даррін Олліш мріє опікуватися книгарнею. Фауста хоче мандрувати. Пані Олай порядкує в ательє…
— А чого хочете ви?
— Робити щасливими інших.
— А для себе?
— Для себе… Ох, не знаю. — Гессі склала руки на колінах — і раптом відвертість просто почала виплескуватися з неї: — Тому мені самотньо. І дивно. І страшно. Бож-жечки, як мені страшно!.. — Вона перевела погляд на блакитноокого: — Вам буває страшно?
— Буває. Наприклад, зараз, — зізнався він.
— Чому?
— Щоразу, коли я поруч із вами, мені страшно. Боюся припуститися якоїсь помилки.
— Поруч із вами мій світ дзвенить і міниться барвами. Ви не припустилися помилки, — всміхнулась Гессі. — А проте вас немає поруч. І не буде. А я не знаю, як жити далі. Сьогодні мені виповнилося шістнадцять…
Вона замовкла й подивилася на нього. Він відповів повільно:
— Я можу помилятись, панянко, та тільки вам не варто поспішати. Ви можете вчитись. Або не вчитись. Фотографувати всіх, кого вмовите на це. Ви можете вийти заміж та народити четвірко діток. А можете сказати юному Оллішеві, що пасуєте йому, як шоколадна цукерка до котлет. Ви можете мандрувати світом і відбивати у світлинах захід сонця по різні боки океану. Ви можете жити в будиночку біля озера і щоранку збирати квіти. Можете танцювати в парку під дощем чи після дощу. Можете писати листи до відомих письменників чи акторів і запрошувати їх до вашої цукерні. Маєте цілковите право малювати на стінах у своїй спальні. І обтинати коси так коротко, як вам заманеться. Ви можете приходити в парк і вдавати, що читаєте книжку, а насправді лічити кленові листочки. І навіть говорити посеред ночі з таємничими незнайомцями теж можете. — Тут він усміхнувся й замовк на мить, а тоді швидко повів далі: — Ви можете робити все це. Чи не робити нічого з цього. Просто одного дня прокинетесь, відчините вікно навстіж і зрозумієте, що ваше життя прекрасне і ви знаєте, що хочете робити далі. Просто не поспішайте.
— Ви так ладно говорите. Як письменник. — Гессі потеплішало всередині.
— Я люблю мистецтво, — погодився блакитноокий.
— Дякую за сукню, — сказала дівчина, вивчаючи траву під ногами, а коли думка стала твердою і певною, вона відчула в собі силу знову подивитись на раптового гостя.
— Ти рада? Задоволена? — Тепер він не приховував хвилювання, і Гессі на мить пошкодувала про своє рішення.
Їй довелось кілька секунд збиратися з силами.
— Так, — кивнула вона повільно і ще повільніше додала: — Але я маю вам… тобі дещо сказати. Я більше так не можу.
У тиші, котра впала на них обох, можна було почути шелест найтоншого шовку.
— У тебе є шанси, — сказала Гессі Даррінові.
Її голос шурхотів, як засохлі квіти.
Доанна виразно звела брови вгору. Вона саме говорила з Дарріном, коли Гессі повернулася знадвору. Олліш здивовано подивився на дівчину, але вона не дала йому часу щось відповісти й пішла нагору, не зважаючи на жебоніння матінки за спиною. Матінка говорила щось про гостей, про вихованість, про траву на її сукні…
Серце гупало, заглушуючи всі звуки.
— Я сказала йому піти. Я сказала йому піти. Я сказала…
Гессі повторила це стільки разів, скільки встигла, поки піднімалася сходами, ніби від цього мало полегшати.
— Гестіє Амаліє, а гості? — Пані Моррінда перепинила її в коридорі з тацею, повною нових наїдків.
— Я сказала йому піти. — Гессі минула її і майже побігла далі.
— Я сказала йому піти. — Сходинка нагору, друга, третя.
— Я сказала йому піти. — Довгий коридор, вази в нішах.
Третя ваза, котру вона минала, тріснула. Уламки шугнули в усі боки. Один порізав Гессі щоку.
— Я сказала йому піти. — Холодні пальці на шкірі. Відчуття крові, котра пахне залізом. Срібло на зап’ясті.
— Я сказала йому піти. — Двері в кімнату. Поворот ключа. Тиша. Відчинене вікно.
— Я сказала йому піти назавжди.
Ліжко. Падіння. Біль.
Гессі здавалося, що вона тоне в ліжку і проростає в ньому, розчиняється, тане і зовсім скоро зникне. Вона розкинула руки в сторони і подивилася на стелю. Стеля була сіра в потемках.
— Я сказала йому піти, — прошепотіла вона знову, згадуючи ці кілька хвилин у саду. Цю пронизливу прохолоду. Відчуття тиші — наче в усьому всесвіті ні душі. І болісне-болісне бажання припинити це.
Гессі не впізнавала себе. Адже раніше її найбільшим бажанням було побачити його. І кожна зустріч була за щастя. І кожна мить поруч із ним міняла її світ на краще. Тільки він не міг бути тут. Хай би ким був — він навіть не хотів показати своє обличчя, ховаючись за дивною-дивною магією. Вона не хотіла руйнувати магію. Але себе руйнувати теж не хотіла.
— Бачиш, Гестіє, я таки припустився помилки, — сказав блакитноокий на прощання. Його голос звучав тепер зовсім не загадково. Звучав зранено.
