— Повернімося до зали, — сказала Гессі раптом. — Мені прохолодно. Поговоримо потім. Потім поговоримо. Я обіцяю.
— Гессі… хвилинку тільки. — Він уперше назвав її так, і їй захотілося розплакатись і втекти.
— Дарріне, послухай… — Вона відчула, що голос згасає, як недогарок свічки, і мало не прокляла себе за цю вічну слабкість і млявість, котра не дає вирватись.
— Хвилинку тільки. І все. Якщо я маю шанс, — сказав Даррін, дивлячись їй в очі і прибиваючи до місця цим поглядом. — Скажи мені, панянко. Бо воістину, ти — дивна дівчина. Така ж дивна, як і надзвичайна. Я хочу бути тим, хто даватиме тобі радість. І всяке інше, — усміхнувся він уже більш розслаблено.
— Ти вже даєш! — Гессі вчепилась у сукенку мертвою хваткою. — Даррі, будь ласка, припини! Ти вже!..
— То чи можна мені сподіватися, що…
Двері на веранду рипнули, Гессі озирнулась на рятівний звук і швидко попрохала небеса, щоб це була пані Моррінда, котра кличе їх до десертів, або Генріка, якій спала на думку якась дивина, або…
То була наречена Аїдена.
— Пане Олліш, Гестіє Амаліє! — Доанна кивнула їм обом із непорушним спокоєм на лиці, тож, мабуть, не мала ані найменшого поняття, яку розмову перервала. Гессі була безмежно щаслива, що перервала.
Даррін виструнчився, проте не сягав зросту нареченої Аїдена.
— Щось мені дуже зле. — Доанна приклала руку до чола. — Якщо пан Олліш погодиться скласти мені компанію в прогулянці по воду з льодом, я буду вельми вдячна. Бо інакше ваша матінка пропалить мене поглядом, і я не обійдусь однією склянкою води або, чого доброго, впаду просто на підлогу в залі та примушу всіх надто перейматися.
Не чекаючи на відповідь, вона взяла Дарріна під руку. Юнак подивився повз неї.
Гессі з вдячністю зиркнула вслід панні Доанні, котра виручила її. Відтак крутнулась на низьких каблуках і поквапилась у протилежний бік.
Де їй сховатися? Де? І як пригасити це відчуття страху?
Ізсередини її щось випалювало. Голова йшла обертом.
Гессі зупинилася біля виходу в сад. Веранду оперізувала колонада. Дівчина підійшла до колони і, відчувши біль у грудях, сперлась на неї рукою. Світ вислизав із-під ніг. Крутився перед очима.
А тоді щось хруснуло. Мармурова плита тріснула, і уламок колони полетів униз.
Гессі закусила губу. Сил ворухнутись у неї не було. Вона відчувала рух часу сповільнено, і все одно…
Її різко смикнули вперед. Шматок колони розбився об плитку за її спиною.
— Що ж ти коїш? — Руки, котрі притискали її до себе, виявились теплими. Не палючими, не гарячими, навіть не такими приємними, як дотик Дарріна перед тим.
— Я? — спитала Гессі, дивлячись угору. Небо було темно-синє. Небо було золоте від струн, котрі розтинали його на шматки, а ті шматки — на ще менші. Світ перестав тікати. Світ завмер.
Уперше вона побачила в очах незнайомця стільки страху та занепокоєння.
— Ти! — випалив він, стискаючи її обома руками. — Це ж твоє хвилювання вирвалось на волю! Воно… воно може руйнувати речі, значно більші за чашки. Ти можеш постраждати. Як зараз. Ти можеш… — Він різко затнувся й подався назад, ніби хотів її роздивитись, ніби вперше побачив, ніби не було більше нічого важливого в цей момент і у всі-всі інші моменти також.
Гессі помовчала кілька секунд, насолоджуючись теплом і спокоєм.
— Чому ти тут? — спитала вона потім. — Чому саме тепер?
Відповідь була проста і щира:
— Щоб захистити тебе.
— Від чого?
— Від самотності. І від таких моментів.
— Он як. Дякую.
Блакитноокий врешті відпустив її, і вона, втративши рештки сил, сіла просто в траву. Уламок колони міг розбити їй голову, і вже не було б на світі Гессі. Дивно, як це з будинку ще ніхто не вибіг — невже не почули? Чи справді час застиг у цьому моменті? Чи…
У півтемряві саду, без ліхтарів, вона подивилася на високий силует перед собою і розридалась.
Холодна трава пригасила пекуче відчуття в усьому тілі. З дому долинали приглушені звуки музики — мабуть, там танцювали. Панні Доанні стане фантазії затримати Дарріна, тож можна хоча б щодо цього не перейматись.
— Чому ви сумуєте, панянко? — спитав блакитноокий, коли вона трохи заспокоїлась. — Сьогодні ваше свято.
— Чому ви про це питаєте? — Вона відчула себе вжаленою.
Як розповісти йому про Дарріна Олліша? Про погляди зусібіч? Про страх? Як розповісти тому, кого, може, і не побачиш більше? Як поводитися з ним — як із любим другом чи, навпаки, як із випадковим знайомцем, котрого скоро тут і не буде?
Блакитноокий говорив тихо і спокійно, а проте була в його голосі нотка хвилювання:
— Ви повірите, коли я скажу, що ви мені дуже дорога?
— Не повірю, — відрізала Гессі, хоча їй було тепло від думки, що вона може бути йому дорогою.
— Он як… — Здавалось, він замислився.
Гессі повела далі, щоб нарешті пояснити хоча б щось:
— А ви як думали? Завтра ви зникнете — і я гадатиму, чи це лише моя бурхлива уява? І ніхто мене не зрозуміє. Ніхто в цілому світі. Я думаю, що Аїден розумів, та тільки його нема тут.
— Усі так думають. Що їх ніхто не розуміє.
— Навіть ви?
— Якщо я ваша бурхлива уява, то так.
— Жарти, жарти. Усе жарти.
— Нема нічого поганого в жартах. То чого вам бракує? Задумайтесь, панянко.
