Гойдалка полностью

— Отже, нашу місію імператор підпорядковує Ґ’ормі, — нарешті відізвалась та. — Будемо ж достойні його високої довіри.

— Про підпорядкування я здогадався, — буркнув Зоран. — А якщо без пафосу, без «високої довіри», то як? Вам відомо, що там знаходиться, на тій замороженій планеті? Просвітіть мене, Преподобна.

— Портал.

— …?

— Там знаходиться один із вцілілих міжпросторових порталів, створених давніми расами. Його збудували ще в ті часи, коли 18КВ216:2 оберталася навколо материнської зірки. Тоді її ще вкривали океани, вона мала атмосферу. Сотні мільйонів років тому.

— Ящери збираються активувати портал?

— Я би так сказала: спробують активувати.

— І яка ж імовірність успіху?

— Я не володію достатніми для прогнозу знаннями.

— Портал вморожено у кригу?

— Наскільки мені… нам відомо, — виправилась Тарасваті, вкотре підкреслюючи перед командором свою невіддільність від жрецької корпорації Піфії, — невід’ємною частиною порталів були живі істоти, подібні до норн-симбіонтів. Можливо, у крижаній оболонці вони ще зберегли свої властивості. Чи, може, правильніше сказати: здібності.

— Як не кажи, а суть не міняється… — спиною командора пробігла хвиля ознобу, немов у рубці повіяло холодом з крижаних пустель 18КВ216:2. Він запитав:

— Про симбіонтів вам ящери повідомили?

— Ні.

— Ні?

— Поки що це лише мої припущення.

— На Піфії знають координати інших подібних порталів?

— Деяких, — за тоном, яким вимовила це слово Тарасваті, Зоран зрозумів, що зачепив делікатну тему. Одну із численних заборонених тем священної касти. Проте він вирішив не зважати на заборони та забобони й відновити свій командорський суверенітет.

«Далі відступати немає куди. Все. Крапка, — сказав собі командор. — Від сьогодні відьми не гратимуть зі мною у хованки!»

— Чому ж наша раса не спробувала їх активувати? — він зробив наголос на слові «наша». Хоча його мати, клонка тисяча чотириста двадцятої серії, не була б настільки категоричною щодо генетичної приналежності сина.

— Ми ще не досягли потрібного рівня відповідальності.

— Невже?

— Саме так.

— Це ящери так вважають?

— Не лише вони.

— Портали — іграшки лише для дорослих?

— Ви ж, командоре, все самі розумієте. Ви ж посвячений Страж.

— Не все розумію. Далеко не все… Я от ніяк не зрозумію… Вибачте, Преподобна, за солдатську безпосередність: ви, піфійки, все ж таки на нашому боці? На боці людства чи ви за Ґ’орму?

— Ми на боці… — знову хвилинна пауза, потім розмірені слова, мовлені тихим твердим голосом: — Ми на боці життя. Ми, командоре, бережемо життя в Галактиці. Всі форми життя. Усяке життя, котре не спотворене навмисним втручанням, не заважає жити іншим, не обмежує суверенну свободу розумних рас.

— Ви, як я зрозумів, щойно отримали свіжу інформацію? — Зорана зацікавила пауза. А проповідей він за своє життя наслухався. Предвічний Велудуман тому свідок.

— Можливо.

— Це якимось чином стосується ящерів-пасажирів?

— Прошу вибачення, командоре. Я зв’яжуся з вами за годину.

Тихий мелодійний сигнал. Наче обірване далеке сопрано. Тарасваті вимкнула комунікатор.

«І хто ж, питаємо, командир на цьому грьобаному кориті?» — вкотре задав собі сакраментальне питання Зоран.

Він раптом зрозумів, що не здивувався б, якби Тарасваті сказала, що вже давно знає про нову місію «Айн-Софу». Командору зробилося самотньо й незатишно серед претензійних інтер’єрів Першого посту. Цей настрій в останні дні навідував його все частіше. Він викликав Вольска.

Коли той перетнув мембрану рубки, голографічна панель знову була увімкненою. Але в її тривимірних надрах вже не жовтів диск Фаренго. Там, немов здоровенний апельсин, сяяла Мати Зірок.

— Капітан-командоре, за вашим наказом лейтенант-дослідник Вольск… — почав ксенобіолог.

— Довільно, — Зоран кивнув у бік панелі. — Познайомся, Алексе. Наша нова ціль.

— Це ж не Ахернар.

— Ні, лейтенанте, не Ахернар. Це Пратара. Чув про таку?

— Авжеж, — Вольск обійшов навколо панелі, немов намагаючись оглянути «апельсин» з усіх боків. — Найстарша зірка нашої зони. Й, здається, найшвидша.

— Отож-бо. Гіпершвидка зірочка. Рідкісний галактичний антикваріат, — перший офіцер «Айн-Софу» вказав на крісло, котре щойно вилізло з підлоги і розкрилось, наче хижа квітка в очікуванні легковажної комахи. — Сідай, Алексе.

— І що ми там загубили?

— Там вморожено в кригу один із тих легендарних порталів, що ними Повзучі мандрували Галактикою. Є припущення, що ті слимачки, котрих Повзучі припахали створювати червоточини, не здохли, а лише похропують у кризі. Ящери сподіваються їх розбудити.

— Круто.

— Ще б пак! — командор розкоркував пляшку з дорогоцінним земним напоєм. — Так круто, що на тверезу голову й не сприймається… Ми тепер, Алексе, у Ґ’орми на побігеньках. Повеземо ящірок до Пратари. Або ж куди вони скажуть.

— Ми військові…

— Так-так. Повчи мене, — примружився Зоран. — Повчи старого пса… Всі мене вчать. Усі такі мудрі. І ти, і наша високородна Вей. А Преподобна яка мудра. Ціла навала мудрості на одного простого і невченого солдата.

— Вибачте.

— Ти певно забув: ми на «ти».

— Вибач.