Пан Адамек дав наказ підняти вантаж на борт «Марії». Дівчат вишикували на палубі, і пан Адамек пройшовся перед цим строкатим строєм. Торгувати цим дорогим товаром він не збирався, хоч гроші йому були потрібні завжди. Але ж і викинути за борт таких красунь не міг теж.
Він пройшовся раз, потім удруге, далі — втретє, але ніяка путня думка в голову не приходила. Ну, навіщо йому оце дівоче царство? Що він з ним робитиме? Йому треба плавати по морю, воювати з турками, але ж як ти повоюєш, коли на кораблі такий вантаж.
Підійшов Вилко:
— Капітане!
І він прошепотів панові Адамкові кілька слів на вухо.
— Це справді думка! — зареготав поляк. І дав команду: — Свистати всіх нагору!
Вся команда шаранти вискочила на палубу.
Пан Адамек пройшовся перед двома строями — дівочим та чоловічим, потім сказав:
— От що, хлопці й дівчата! Даю вам на роздуми дві години. За ці дві години кожен з вас повинен обрати собі супутника життя! Після того, як ви розіб’єтеся по парах, — всміхнувся пан Адамек сам до себе, — ми причалимо до берега, і я вас висаджую. Йдіть собі по домівках, господарюйте і множте славу Польщі! Але якщо якась дівка не обере собі нікого і її ніхто не обере, то ми її вкинемо в море! Все!
За дві години команда «Марії» поменшала на сотню чоловік. Усі дівчата були розібрані. Усі, крім однієї.
Пан Адамек підійшов до неї. Це була молода й красива єврейка, яку хотіли собі обрати в супутниці життя тринадцять недавніх невільників, але вона всім їм відмовила.
— Доведеться тебе викинути в море, — промовив пан Адамек. — Де я тебе бачив, дівчино?
— У корчмі в Лейби, — відповіла вона.
— Ти — Ривка?!
— Ривка.
— І це я твоєму батькові заборгував за три дні?
— Йому…
Пан Адамек безпомічно оглядівся навкруги. Що робити? Скасовувати свій же наказ?
На поміч прийшов Вилко:
— Капітане! Треба її батькові віддати борг! Хай вона й віднесе!
— Ну, Вилко! І де ти такий розумний узявся?
— Мама народила.
Пан Адамек вийняв з кишені гаман із золотом, подав його Ривці.
— А проценти? — запитала дівчина.
— Які ще проценти?
— А ті, що мій батько чекав майже рік.
— Тю! — сторопів пан Адамек. — А скільки?
— Один поцілунок! — відповіла несподівано Ривка.
— Не вийде! — рішуче відповів пан Адамек. — Як ти мене раз поцілуєш, то забудеш і про проценти, і про свою віру, і про свого Гершка, який чекає на тебе десь біля Ялтушкова… А мені це не треба. Я люблю Марійку. Хоч вона і не моя…
Розпрощавшись з донцями, які пішли на північний схід до Босфору Таврійського та на Азовське море, запорожці взяли курс на Ячаков. Тут стояла ще одна — остання — ескадра Османської імперії на Чорному морі, її теж треба було знищити.
По дорозі додому на козацький флот знову налетів шторм. Він був короткочасний, але добре-таки порозкидав на всі боки і чайки і трофейні кораблі. Тільки два десятки чайок, що йшли разом з отаманською, не збилися з курсу, а впевнено йшли до виходу з лиману.
Джузеппе, який все ще слабував, але вже трохи міг говорити, згадавши слово Олександра при Стамбулі, сказав:
— Я давно передчував, що вийде саме так… Ти, Олександре, готувався стати султаном, а я вже хотів приміряти на свою голову чалму великого візира…
Йован блиснув очима в напівтемряві, що спустилася над морем. Як на нього, Йована, то Олександр зробив саме так, як зробив би кожний порядний чорногорець. На дідька йому всі оті титули та престоли, коли є в світі щось головніше: бити турка, та й усе!
Джузеппе здогадався, про що подумав його друг, і заперечив:
— Е, Джованні, не кажи! Надіятись на чалму великого візира, а у відповідь дістати дулю — це гірко й тяжко! Так тяжко, як ото було мені в молодості в Трієсті, коли я домовився з однією гарнесенькою, як весняне небо, доньєю про зустріч у її садку… Сакраменто! У мене знову болить серце…
— То не розповідай, — порадив Йован.
— Ні, я таки розповім… Домовилися: як тільки міський годинник проб’є північ, моя прекрасна донья вийде до мене у садок… Тато й мама вже на той час спатимуть, отож вони не заважатимуть нам у нашій стрічі. Прийшов я до їхнього дому, переліз загорожу, завмер у садку — чекаю. А година тягнеться так довго, що боже ж ти мій! Я взагалі вже думав, що місяць, зорі й небеса просто зупинилися і не рухаються… Коли чую: пробило північ. «Ну, — думаю, — найдорожча моя, наймиліша моя, найсолодша моя, вийди до мене!» Чую — тихенько двері рипнули, бачу, як щось у білому-білому виходить у двір. Мамма міа! В одній білій нічній сорочці йде вона до мене, наближається до мого куща. Вискочив я сам не свій і схопив її в свої міцні лицарські обійми. І раптом, — о інферно! о пекло! — чую її переляканий крик: «Рятуйте! Грабують! Розбійники!» І хтось мене по носі як стукне! Він у мене відтоді й досі кривий. Я перелякано й ніжно-ніжно шепочу: «Аньєзо! Це я!» А вона у відповідь: «А я — її мама! Рятуйте!»
Джузеппе замовк. Йован запитав:
— А далі?
