— Далі не цікаво. Далі вискочив з хати тато цієї Аньєзи, а я намагався перестрибнути паркан, але одразу не зумів, а ще далі собаки мені обірвали шаровари й литки… А, мало цікавого, — зітхнув Джузеппе.
Козаки, які сиділи поряд, дружно засміялися, аж Недайборщ вийшов з намету і півголосом наказав:
— Тихо! Скоро Ячаков. Уночі далеко чутно.
До Ячакова двадцять чайок прибули десь опівночі. Як тільки в місячному сяйві побачили на обрії цілий ліс щогл, спустили вітрила й пішли далі на веслах — сторожко, нечутно й швидко.
За якусь годину чайки вже позавмирали між галерами. На березі палали вогнища, команди кораблів, знудившись від неробства, пиячили, веселилися, співали, відзначаючи якесь свято.
— Ну, що ж, покажемо їм рамазан-байрам, курбан-байрам, чи що там іще! — прошепотів Недайборщ. — На абордаж!
І козаки спритно почали видиратися на судна. Якщо й скрикнув хтось із вартових, пришпилений ножем до облавка, то на березі його останнього скрику й не почули. Берег аж двигтів від пісень та п’яних вигуків.
Ще за годину половина суден з ячаковської ескадри була в руках запорожців.
І аж тоді Недайборщ скомандував головній галері дати залп з усіх гармат.
І загриміло, і запалало, і заграло сліпуче від спалахів море! Сам Шакір-реїс кинувся був з кількома сотнями воїнів до берега, щоб відбити галери, але його зустріли гарматні залпи. П’ятнадцять тисяч беззбройних турків бігало по берегу, не розуміючи, що сталося.
А гармати все били й били.
І Шакір-реїс, зрозумівши, що його захоплено зненацька, але ще не знаючи, скільки ворогів напало на його ескадру, наказав викинути білі прапори!
Ось тут уже налякався й Недайборщ.
— Їх же, в холери, в п’ятнадцять разів більше! — прошепотів він Олександрові. — Що — перестріляти всіх, доки не отямилися?
— Ні в якому разі, — заперечив Скрипник. — Треба брати всіх. В’язати!
— Та де я стільки мотуззя наберу?
— Де хоч, там і бери! Але до ранку треба всіх їх пов’язати! — наказав Олександр. — А кораблі — спалити!
Під жерлами гармат, в сяєві пожежі мовчки підходила сотня за сотнею до козаків, і ті в’язали бранцям руки. Ячаковська ескадра з її п’ятнадцятитисячним екіпажем припинила своє існування фактично без бою…
А вранці турки побачили, що перед ними всього тисяча козаків. І тоді заскреготів зубами Шакір-реїс, бо збагнув, що гяури взяли його, як кажуть, на звичайнісінький гачок, яким ловлять бичків. Заскреготіли зубами капудани, побачивши, як по-дурному загинули їхні бойові, добре оснащені кораблі. І кинулись тоді вони гризти зубами пута один одному.
— Стати рівно всім! — вигукнув Скрипник, але було вже пізно.
Незважаючи на вогонь козацьких пістолів, турки, обливаючись кров’ю, гризли, розв’язували, рвали на собі пута і з голими руками йшли в атаку на козаків.
За півгодини на березі почалося побоїще. Падали вбиті й поранені, запорожці відступали в море, вистрілявши всі свої набої; залишилися тільки шаблі та ножі, але вже й вони притупилися, вже й сили тієї не стало в руках, що була раніше…
Олександр стояв по пояс у воді в оточенні двох десятків козаків, серед яких були Петро, Недайборщ, Максим, Йован. Тяжко поранений Джузеппе умудрився примоститися на чайці і стріляти з мушкета. Яремко набивав йому зброю, а Бібігуль лежала на дні, заткнувши вуха руками.
У Петра знов розболілося плече, але він продовжував відбиватися. А турки лізли й лізли, вони знали, що їх більше в кільканадцять разів, і тепер палали спрагою помсти…
Захитався поранений Йован, але Петро підхопив його:
— Не падай!
Послухався Йован, з останніх сил стояв, спираючись на Петрове плече.
Несподівано позаду, з моря, пролунав залп.
Турки попіднімали голови й почали відступати. Потім утікати. Ще хвилина чи дві — і знову над юрбами турків замайоріли білі прапори.
Тільки тепер Петро озирнувся.
До берега йшла козацька армада. Високо підняли свої вітрила чайки, за ними визирали щогли галер та шарант.
З моря лунало тисячоголосе: «Пу-гу! Пу-гу!»
Петро відчув, як страшно заболіло в нього плече, і подумав: «Невже повернулася хвороба? Треба знову бігти до Марійки… Як вона там? Чи думає про мене?!»
Олександр зачерпнув з моря солоної води і почав умиватися. Він не хотів, щоб козаки бачили його сльози… А втім… Вони такі ж гірко-солоні, як і морська вода.
За два тижні Петро Скрипник прибув у Куряче Горло, до Марійки, а ще через два місяці Марійка народила сина, якого названо було Тимошем — в пам’ять про Клюсика.
Через тридцять літ Тимофій Скрипник разом з іншими козаками присягав на Переяславській раді на вірну й вічну дружбу та єднання з Москвою.
Поряд з ним стояли Ярема Ціпурина та його дружина Ганна, яку в дитинстві звали Бібігуль, з цілим виводком ціпуренят: одних звали за прізвищем — Ціпуринами, других — по-вуличному: Яремчуками і Турчинами, залежно від того, на кого більше були ті діти схожі: на батька чи на матір.
