Зараз корчмар нудився без діла. Правда, сьогодні вранці прискакав з богданської сторони до нього знайомий, який розповів дещо цікаве, треба буде старшого сина послати на схід, ближче до Києва, щоб він передав важливу новину: десь тут має ось-ось з’явитися важлива особа — граф Алессандро комте ді Монтенегро[65] та ще один гой[66] з Богданії втік із зіндану, то ж турки його повсюди шукають. Ну, про це він дасть знати не сьогодні — завтра, графи швидко не їздять, а ті, що втікають із в’язниць, до корчом не заходять…
За столом у кутку сидів тільки один чоловік. А корчмареві з такого чоловіка не було аж ніякої користі. Він мав з нього одні лише неприємності. Цей здоровенний одоробло був не з місцевого люду, а з ляхів. Корчмар розумів, що з ним ліпше не сперечатися.
Пан Адамек, так звали поляка, був добряче п’яний, це спостеріг би кожний, не те, що корчмар. Він сидів за столом і щоразу розглядався по корчмі так, ніби її бачив уперше. Був він світлочубий, але волосся його давно вже було немите, кілька днів не знало гребінця. Пан Адамек, як здогадувався корчмар, походив з благородних шляхтичів, але, напевне, в Польщі або програвся в карти, або щось там таке накоїв, за що можна було опинитися у в’язниці. І от тепер він подався шукати собі щастя на східних кресах польської держави, а тії креси простягалися аж до Києва, де було повно незаселених чи спустошених татарами земель. Одне слово, пан Адамек шукав у цих краях «паніс бене мерентіс»[67], а також порятунку від неприємностей, які йому загрожували вдома, під Краковом. Коли-то він ще буде, отой «паніс бене марентіс», а поки що пан Адамек не мав за що дістати шматка хліба й чарки горілки. І корчмар, кленучи все на світі, годував і напував пана Адамка ось уже третій день.
Ніякої королівської грамоти на земельний наділ у пана Адамка не було. Він мав пістоль і шаблюку та неабияку силу в руці… А все інше буде! Ось знайде собі клапоть не зайнятої землі десь під Уманню чи Києвом, переманить до себе кількох гультяїв, щоб охороняли його володіння, а тоді…
Це були солодкі мрії пана Адамка, а поки що він сидів без грошей у корчмі Лейби, і йому було нудно без товариства. Серед випорожнених пляшок, якими можна було перебивати ніжки столів, лежав пістоль, а на боці висіла шабля. У дерев’яній таці лежало кілька шматків м’яса, що їх пан Адамек брав руками, і кілька коржів, якими він спочатку обтирав засмальцьовані руки, а потім їв.
Корчмар крадькома прошмигував повз пана Адамка, щоразу думаючи про те, хто ж розплачуватиметься за всю оту гору з’їденого й річку випитого цим шляхтичем. Кожен раз, коли пробігав повз пана, він щулився і ладен був перетворитися на таргана, аби лиш оцей відвідувач не вимагав нової пляшки.
Та корчмареві не вельми таланило. Чи він сидів десь у своїй кімнатці, чи він пробігав повз стіл, пан Адамек про нього не забував. Він гукав:
— Шинкарю! Горілки! І м’яса!
І корчмар мусив нести. Мусив, хоч серце обливалося кров’ю. Мусив, хоч, коли ніс панові Адамку замовлене, шепотів сам собі: «А щоб ти смоли напився, а щоб ти землю гриз!» Шепотів, але ніс…
Нарешті до корчмаря підбіг син і сказав йому кілька слів по-єврейському.
Пан Адамек присунув ближче до себе пістоля і запитав:
— Що то в-він тобі джеркоче?
— Ах, ясний пане Адамку, — замахав руками, мов витрушуючи невидиме простирадло, корчмар. — Що може сказати ця дитина? Каже, що тут неподалік з’явилися татари, і що вам зручніше було б їхати звідси… Вони ж такі басурмани, що можуть і вас зобидити.
— Мене? Басурмани? — здивувався пан Адамек. — А скільки їх дохлих валялося під Хотином, і всі від моєї руки!
— Хи-хи-хи, — дрібно засміявся корчмар. — Тільки навіщо пан програв позавчора отому донському отаманові свого коня?
— Неси горілки! За коня вип’ємо! І за отамана… як його? Петруніна… Гарно грає, сто дяблів його мамі!..
— Ой, як мудро вміє казати пан Адамек! Ой, який він хоробрий! Скільки жив, таких хоробрих не бачив. Такий хоробрий, як отой ротмістр Претвич, що без штанів ішов на Аккерман, а звідти зацним паном прибув, та ще й старостою Бару став…
— Я ще й гетьманом стану! Я — при штанях. Неси горілки!
А Петро з графом Олександром тим часом сиділи в зарослій кущами ярузі. Вимучені, мокрі, в грязюці, сажі та жабуринні, вони вибралися на берег і чимдуж погнали до заростей. Йована і Джузеппе послали праворуч — до лісу, що виднівся в далечині; треба було будь-що збити зі сліду татарів, які, побачивши, що сліди розійшлися, змушені будуть розділити свій загін на дві частини. До того ж необхідно було розвідати, де можна було б відпочити й підкріпитися. Про все це найкраще знав Клюсик, але де він зараз?
Домовилися, коли стемніє, зустрітися в ярузі. Щоб Петро й Олександр здогадалися, що йдуть свої, Йован двічі крякне качкою, а Петро відповість один раз по-солов’їному.
Петро, задихаючись від болю, ледве зліз з коня.
— Може, далі від’їдемо? — запитав Олександр.
— Більше не можу, — крізь зуби прошепотів Петро. — Плече…
