Кілька днів тому із зіндана втік молодий молдаванин Йон Кодряну. За ним було послано в погоню аж п’ятеро яничарів. І що ж? Чотирьох вірних слуг султана Мустафи знайшли мертвими неподалік од Дністра, а п’ятий зник невідомо де. Ясно було одно: це справа рук отих гайдуків, що ховаються в лісах і не збираються припиняти збройної боротьби за свою волю.
Цього стерпіти не можна було. Орта дістала наказ: негайно наздогнати втікача, якого буде прилюдно скарано найлютішою смертю.
Але де його шукати, цього Йона Кодряну? Задністрянщина велика… Крім того, тут здійснює владу Польща. Отож треба було і піймати Йона Кодряну і не наткнутися на польських вояків, чи не приведи господи на козаків, які теж іноді гасають у цих краях. Від цих гольтіпак, що рубаються на шаблях, стріляють і взагалі ведуть війну так майстерно, як і яничари, пощади чекати нічого. Армії європейських держав вели битви з турками за своїм старим звичаєм: ішли на ворога великими закутими в броню чотирикутниками чи лавами. Запорожці йшли всяк: і лавами, і колонами, і розсипним строєм, і тоді кулі та стріли не влучали в людей. Козаки розривали на частини турецьке військо, і коли вже сходилися впритул, врукопаш, то з цими колишніми галерниками битися було неймовірно важко.
Отож треба було знайти втікача і не наткнутися на козаків.
Селім був упертий, але й оглядливий. Не натикаючись ні на поляків, ні на козаків, він уже обскакав зі своєю ортою не один десяток фарсахів по Задністрянщині. Але Йон Кодряну мов крізь землю провалився.
Отож залишалося одне — дощенту спалити село Миндру, звідки отой Кодряну, а жителів його забрати в неволю.
Ні Селім, ні його воїни не вбачали нічого в цьому поганого. Молдавани були християни, гяури, а гяури — це не люди, аллах визначив їм бути рабами, галерниками, харем-агаси, харем-ханим[74], прислужницями, виконавцями найбрудніших робіт. І Селім, і його воїни були певні, що гяури не здатні на справжнє страждання, на справжню хоробрість. Що ж, трапляються у невірних і успіхи, але це швидше через нездарність деяких турецьких воєначальників або ж через те, що хтось із правовірних розгнівив аллаха, — і тоді аллах посилає як мсту поразку для хоробрих воїнів Магомета. Проте зелене знамено пророка мусить замайоріти над усією землею, над усім Фарангом[75], над Індією, над Серендіпом[76], над усією Африкою, ба навіть над тими землями, про які знав капудан-ага Пірі-реїс[77], а також над тим неозорим краєм, що відкрив його для невірних Колумб.
…Орта поверталася назад. Щоб вчинити розправу над селом Миндрою. Але ж іти з порожніми руками було нецікаво. І яничари почали полювати — ловити по хуторах та невеликих селах гарних дівчат. Цей товар такий же надійний, як золото й самоцвіти. Оскільки все одно доведеться пустити з димом село Миндру, а з його жителями-богданцями мандрувати аж до Стамбула, то чому б не прихопити з собою з сотню гарних українок, яких можна буде вельми вигідно продати у тому ж Стамбулі?
І в цьому Селім теж не вбачав нічого поганого. Навіть навпаки. Онде оті дівчата, яких яничари везуть у своїх возах, зараз кричать, плачуть, рвуться, кусаються, але незабаром вони збагнуть, що на них чекає. З такою красою стануть дружинами не одного баші, а то й візира. А якщо аллах буде милостивий, то, може, котрійсь із цих дівчат пощастить радувати самого султана Мустафу Недоумкуватого…
Сьогодні орта навідалася в одне село — зовсім порожнє. Порожні хати, порожні обори. Скрізь порожньо. Аж Селімові стало моторошно, захотілося швидше дістатися до Богданії, до фортеці, щоб відпочити в тиші, затишку, у спокої. Годин зо три тому Селім побачив на обрії кількох вершників, які мчали на схід, але гнатися за ними не захотів.
А от зараз назустріч орті мчав загін з п’ятнадцяти — двадцяти кіннотників. І вже здалеку видно було, що це — татари. Тільки чомусь попереду їхав чоловік у одязі фаранга. На полоненого не схожий… Та й з якої це речі везти полоненого на схід?
Орта й татарський загін зупинилися один навпроти одного. Чоловік у одязі фаранга під’їхав до Селіма й вийняв з кишені олив’яний значок агента таємної дефтерхани Баба-Алі.
Селім подивився на значок і нічого не сказав.
— Ти не розумієш, що я тобі показую? — запитав чоловік в одязі фаранга. — Я Кемаль Сус.
— А я Селім, а за мною — моя орта! То й що?
— А те, що ми виконуємо важливе завдання дефтерхани! Завертай свою орту й поїдеш за нами.
— Я теж виконую важливе завдання, — похмуро відповів Селім, і синя цятка над його бровою піднялася трохи вище.
— Ти будеш тяжко каятися, — зашипів чоловік в одязі фаранга, — що не підкорився моєму наказові.
— Нехай накази довговухих служників таємної дефтерхани виконують віслюки чи ще хтось, хто має довгі вуха. Пріч з дороги, а то розтопчу кіньми! — гарикнув Селім і рушив просто на татарів. Услід йому застугоніла копитами його орта…
— Ти зустрічав гяурів на конях? — гукнув навздогін Гаспареоне.
Селім не вдостоїв його відповіддю. Орта промчала повз татар, прогуркотіли вози з ясиром, і знову стало тихо на шляху…
