— Лейбо, — повернув голову пан Адамек до корчмаря, якого вже відпустили татари, — покажи цьому вишкребкові дулю від мого імені, у тебе руки не зв’язані.
— Вей-вей-вей, пане Адамку, я за вас мушу платити, я за вас мушу відповідати… Мало що вам привиділося, мало що вам здалося — хіба я винен?
— Відповідай, гяуре, — витягуючи ножа, наказав панові Адамкові Гаспареоне.
— Не маю з ким говорити, — одвернувся від Гаспареоне пан Адамек. — Я пан Квятковський! Спитай у свого дохлого Османа, хто його бив при Хотині! Проч руки од шляхтича, пся крев!
Ще мить — і кілька ножів уп’ялися в тіло пана Адамка. Але татари зовсім не збиралися вбивати цього здоровенного поляка. Його можна було б здорово продати в Кафі, з таких здорованів виходять добрячі галерники. А зараз вони «лоскотали» його.
— Ну, так скажеш, якою дорогою поїхали граф та його люди? — допитувався Гаспареоне.
— То тільки мені знати, — видушив пан Адамек. — Знаю все, але тобі не скажу.
— А ми тобі руки-ноги переламаємо, доки ти не скажеш…
— Спробуй, сто дяблів! Мій круль Сигізмунд порве з вами договір і посадить на палю вашого Мустафу…
Він хотів ще додати деякі свої міркування щодо кари, якої зазнає й сеньйор Гаспареоне, але в цю мить дістав такого удару в щелепу, що знову зомлів — і надовго.
— Так ти все зрозумів, продажна душе, — повернувся всім тілом до корчмаря Гаспареоне. — За те, що через тебе втік від мене граф Олександр та його бандити, ти будеш тяжко покараний. І оцей п’яниця, — вказав на зомлілого пана Адамка, — тобі вже не допоможе.
— Змилуйтесь над дітьми, — забелькотів корчмар. — Я ж вам усе сказав!
— Але коли сказав? І що ти мені сказав? Про якісь дві дороги! Ти сказав не все! Я от зараз замкну тебе в корчмі і спалю разом з оцим дурним ілляхом. А твоїх щенят продам у Кафі чи Стамбулі на галери — там вони й виздихають…
— Пане Гаспареоне, пане баші! А якщо я вам ще щось скажу, дуже важливе, ви помилуєте моїх дітей?
— Кажи!..
— Стрілою поранено одного чоловіка… Стріла отруйна.
— Кого поранено? — кинувся Гаспареоне.
— За те, що скажу, — життя мені й дітям.
— Кого? Я зараз відрубаю тобі голову!
— Відрубаєте — нічого не взнаєте. Я тоді мовчатиму.
— Гаразд, — неохоче погодився Гаспареоне. — Ти житимеш. І діти теж… Кого поранено отруйною стрілою?
— Графа Олександра…
— Клянись, обманщику!
— Я клястися не буду, — відповів корчмар. — Хай ваші люди піднімуться нагору і біля клітки з канарками побачать ту стрілу.
Саме в цю мить отямився пан Адамек. Він почав качатися по підлозі, перевертаючи все підряд.
— Витягти його надвір і прив’язати до конов’язі! — наказав сеньйор Гаспареоне.
П’ятеро татар кинулися до поляка, почали з ним борюкатися, бо він страшний був для них навіть зв’язаний, нарешті якось подолали й потягли надвір.
Сеньйор Гаспареоне піднявся нагору, знайшов оту стрілу, побачив мертву канарку. Тепер він, радісний, спускався вниз…
Хоч би як там було, але граф Олександр, якщо йому навіть і вдасться сьогодні уникнути татарського аркана, від смерті не втече. Післязавтра він помре в страшних муках.
Сеньйор Гаспареоне не мав часу для роздумів. На подвір’я корчми в’їхав загін Кадира й півтора десятка вершників Ризи… Треба було негайно думати, кого й якою дорогою послати в погоню за втікачами. Кількох поранених татарів слід лишити на подвір’ї стерегти поляка, а заодно корчмаря з його щенятами. Коли сеньйор Гаспареоне повертатиметься назад з головою Ях’ї та бранцями, він прихопить з собою й усю родину корчмаря — татарам потрібен ясир. А якщо вдасться підчепити по дорозі й отих трьох польських панків, то можна буде й на них поживитися.
Так, справи йшли непогано. Смертельно поранений звір далеко не втече…
Після травневого повстання 1622 року орту, якою став командувати Селім, було відправлено до Богданії в розпорядження коменданта фортеці на Дністрі. Тут часто доводилося ходити невеликими загонами в ліси — воювати з погано озброєними повстанцями, які, проте, систематично нападали на села та міста, зайняті турками, і нещадно били чужинців, визволяли з в’язниць закутих у кайдани своїх одноплемінців, які або вливалися в загони повстанців чи, перейшовши Дністер, намагалися добратися на Січ. Були й такі сміливці з Богданії, котрі мріяли навіть дійти до Москви, що після недавнього розору, завданого їй поляками в 1612 році, знову почала набиратися сили і вселяла надії тим, хто мріяв позбутися османського ярма. І хоч Москва була далеко, проте її зростаюча сила надавала дедалі більшої впевненості і козакам на Січі, і гайдукам у Кодрах… Отож орті й наказано було зробити все, щоб богданські господарі й простий люд навіть боялися думати про боротьбу з Османською імперією і про те, що їм можуть хоч колись подати руку допомоги Запорозька Січ та Москва.
