— Не обійшлося без нечистої сили! — чухмарив потилицю молодий, все ще не сміючи підступитися до молодої, тепер уже законної жони своєї: ану ж, і тут вчинить щось не так, як того вимагає о. Діодорій!
Але о. Діодорію для дивовижної тієї обізнаності не потрібно було нечистої сили: мав інших, більш земних, інформаторів. Щоранку стрічали його на порозі божого дому. Ще здалеку бачив їхні терпляче очікуючі постаті.
Стоїть отака собі баба Христя чи баба Горпина — вишкрябана, вимита, чиста, вся немовби аж світиться. Все тілесне, гріховне далеко позаду: забула, чим воно й пахне! Стріне о. Діодорія, нахилиться церковною свічечкою (під біленькою празниковою хусточкою святе та боже обличчя, очі смиренно потуплені, губи — підківкою вниз)… схилиться ото перед о. Діодорієм:
— Благословіть, батюшечко! — І тиць! тиць! — сухими губами в оксамитову руку. А потім дріботить слідом за батюшкою і викладає все, що чула, що бачила. Все, все — у вушко батюшечці! Не таїла од нього найдрібнішої крихітки. Аякже, нелегка ж доріжка до раю, ой, нелегка!
Обійнявши владу духовну, запрагнув о. Діодорій і світської влади. Три роки точилася війна поміж ним та сільським головою, людиною вкрай владолюбною. Ще невдовзі після того, як познайомились, мав необережність сказати при селянах, коли о. Діодорій втрутився в розмову:.
— Ви, батюшко, знайте свою божу службу, а ми тут уже якось і своїм розумом обійдемось.
Не знав голова, який пекельний вогонь розпалив отими необережними словами! Нічого не відповів тоді о. Діодорій, тільки аж почорнів на виду. Різко повернувся, пішов, стискаючи щосили тонкі вуста.
Три роки чекав свого часу о. Діодорій. Три довгі роки! Голова, може, давно й забув про той випадок, а о. Діодорій не раз прокидався посеред ночі, пригадував люту образу. І настав час, коли він діждався свого.
Мав голова сина — бешкетника на все село. Не раз нашіптували у вушко батюшці богомільні бабусі, що витворяє головин баламута, а батюшка тільки хитав головою. Аж ось одного ранку, вийшовши за ворота, зіткнувся із бабою Горпиною, що бігла йому назустріч так, наче за нею горіло.
— Ой батюшечко, що я чувала!
Уважно вислухав її, наказав повторити. Тицьнув бабі руку, і доки вона цілувала із присмоктом, трясучи в релігійнім екстазі висохлою на опеньок задницею, стояв, випроставшись, роздуваючи хижо качиного носа: нарешті настав його час.
Готував чергову проповідь день, і другий, і третій. Про нерадивого батька і блудного сина, віровідступника, який зважився на такий богохульний, такий сатанинський вчинок, що від нього кров холоне в жилах і стає дибом волосся. Вирвати хрест святий із могили та й кинутись із ним у бійку… Змалював образ тієї маленької дівчинки, що спочивала в могилці, того невинного ангела, душа якого перебуває зараз біля престолу божого, такими зворушливими, проникливими фарбами, що жінки ридма ридали, а чоловіки сякалися та проводили кулаками попід очима. І обрушив увесь гнів, всі божі громи та блискавиці на голову нечестивця, який насмілився сплюндрувати могилу, який — страшно й подумати! — вирвав святий хрест та й молотив ним, немов ціпом, чужих парубків!
Храм затамував віддих. Страшні і грізні були в ті хвилини лики богів і святих, а ще страшнішим, ще грізнішим був о. Діодорій. В золочених ризах, з розпростертими над головами прихожан руками, з двома нещадно караючими блискавицями в обох тих руках. Метне їх донизу на голови грішників — і вдарить страшний грім, і розколеться земля, і ковтне тих, кого задумав покарати о. Діодорій!..
Того ж дня, пізно ввечері, притьопав до панотця голова. Просив милосердя, каявся, валявся в ногах. Роздуваючи ніздрі, дивився о. Діодорій на повергнутого в прах ворога свого, впивався відчуттям перемоги. Але руки не подав. Не поступився, не простив, не дав розслабити своє серце, затверділе у святому гніві на віровідступника. І наступної неділі прокляв, відлучив од святої церкви нечестивого сина голови.
Після того випадку схилилися перед о. Діодорієм і світські власті села. Кожне слово його стало законом, кожне бажання — наказом. Навіть урядника селяни боялися менше, аніж свого грізного батюшку.
Отак і княжив о. Діодорій довгі роки, неподільно та всевладно, у своєму селі. Хотів — карав, хотів — милував, творив суд та розправу, і коли проходив після божої служби вулицями — все село спішило зігнути спину та понижче вклонитися, аби запобігти суворого гніву панотця. Так і дожив би свого віку, помер би грізним владикою, і плакали б невтішно парафіяни, проводжаючи його в останню путь… Плакали б невтішно і щиро, бо одним із найдивовижніших парадоксів людської натури є те, що чим суворіший та нещадніший до них володар, чим більше знесе він голів та потрощить ребер, тим голосніше ми побиваємося, тим жалісніше тужимо, коли доля врешті-решт змилостивиться над нами та й загребе його до могили… Отак і процарював би о. Діодорій, коли б не тисяча дев’ятсот сімнадцятий рік.
