Громом з ясного неба звалилася на о. Діодорія звістка, що цар зрікся престолу. Сприйняв це як зраду з боку царя, як підступність свого вінценосного спільника. Не міг простити того Миколі, не міг зрозуміти! Поступитися владою, добровільно віддати її в чиїсь інші руки? Та йому хай би руки виламували — не випустив би скіпетр! І після Лютневої революції, і після Жовтневої, і в громадянську війну лишався непохитним монархістом. Виглядав нового царя, нового Іоанна Грозного, який не побоїться потопити в крові половину роду людського, аби врятувати єдину та неділиму, оплот віри православної.
Те виглядання затягнулося довше, аніж сподівався о. Діодорій. Цар все не приходив, і влада поволі спливала із рук о. Діодорія. Тож не дивно, що в той же день в потаємній розмові з Гайдученком допитувався з юначою нетерпеливістю:
— Коли ж, коли вони почнуть?..
— Вже недовго лишилося, батюшко… Тільки мало просто чекати…
— А що маю робити?
Тут Микола став викладати те, за чим його, власне, й послали з-за кордону. Чи не думає батюшка, що йому треба докласти власних сил до святої, загальної справи? Готувати, так би мовити, грунт для сівачів, котрі прийдуть сюди, аби знищити більшовицьку владу?
Батюшка думає: як це робити? В який спосіб?..
На це у Миколи готова відповідь.
— Треба, батюшко, перш за все знаходити спільників. Отаких, як ви, відданих нашій справі людей, що до того ж уміють тримати язика за зубами…
— Спільники будуть, — пообіцяв о. Діодорій. — А що далі?
— А далі ми почнемо, батюшко, збирать інформацію. Про Червону Армію, де яка частина розположена, яка зброя, скільки людей, які у них настрої… Про воєнні заводи… Як бачите, робити буде що, аби тільки була охота.
Та о. Діодорію не позичати тієї охоти. Все робитиме, все! Не пожаліє нічого, аби тільки висмикнути опору з-під ненависної влади!
Другого дня, як тільки розвиднилося, запріг о. Діодорій кобилчину та й рушив до о. Віталія в гості. Вирішив почати із нього, Вважав о. Віталія найбільш підходящою кандидатурою: не міг той не затаїти смертельної образи за примусове переселення.
Вже під’їхавши до колишньої школи, а тепер — хати священика, помітив, що з часу іменин о. Віталія тут дещо змінилося. Хатина вже не стояла сиротою на голому белебні: свіжими вощаними штахетами зіп’явся довкола паркан, а попід парканом росли молоді деревця. Обкидані в ніжну травневу зелень, аж липку од весінніх соків, вони невпізнанно скрасили двір. І навіть хатина від того аж посвіжішала, прочистила свої невеликі віконця та й вперше за весь свій злиденний вік повеселіло дивилася на перехожого.
Отця Діодорія чомусь неприємно вразила оця радісна зміна. Волів би за краще побачити голий незатишний вигін, сумну обідрану хату під зогнилою стріхою. Зупинив сердито кобилу, похмурою тінню посунув у хату.
Отець Віталій був удома. Стрів гостя на порозі, допоміг зняти стареньке, ще до революції пошите пальто, запропонував умитися з дороги. Але гість, подякувавши, відмовився. Провів по ріденькій борідці долонею так, мовби стирав пил, запитав:
— А де ж матушка?
— Поїхала до мами в Хоролівку. Як бог дасть, сьогодні увечері буде вдома.
Щось схоже на задоволену гримасу торкнулося вуст o. Діодорія. Не чекаючи запрошення, сів у глибокий фотель, поправив на грудях хрест, виставив з-під ряси великі чоботи:
— А вгадайте, чого я до вас завітав.
— Звідки ж мені про те знати, — блідо всміхнувся о. Віталій; за три місяці, що минули з дня іменин, він ще більше схуд, якось наче аж висох, і зовсім уже скидався на потемнілий лик Христа-спасителя, що єдиний висів там, де мала бути ціла божниця. Лише червоні гарячі вуста виділялися на тому обличчі та великі палаючі очі.
Тяжку, неймовірно тяжку душевну кризу пережив о. Віталій. Провела вона його крізь довгі зимові ночі, позбавлені сну, коли ти один на один із своїми сумнівами, коли навіть бог відступився од тебе: шукай собі подальші шляхи сам, вирішуй сам, борись із спокусою, ослаблий, зневірений, повний сум’яття, ненадійний служителю мій! Бо яке ти маєш право нести своє слово іншим, коли сам сумніваєшся в ньому? Як ти можеш запалювати вірою інших, коли сам похитнувся у ній?
І о. Віталій, спалюючи себе на вогнищі сумнівів, шукав у думках інших, не збитих, не захаращених церковними догмами шляхів до бога. Розумів: коли церква не пристосується до нового життя, не перегляне своєї тисячолітньої закостенілої політики, її чекає неминуча загибель. Церква нагадувала зараз людину, яка у вік парової машини й електрики, високорозвиненої військової техніки зібралася б на війну у спорядженні середньовічного лицаря. Отаким Дон-Кіхотом XX століття! Тож, коли не хочеш загинути, скидай швидше отой середньовічний мотлох. Коли не хочеш бути смішним, шукай собі іншу, що відповідала б часу, зброю, вдавайся до гнучкішої, життєвішої тактики.
