«А повидирає! — поглядає на молодицю Оксен. — Це така, що попадись під гарячу руку — й онукам закажеш!.. Та й Ганжа не стане чіплятися: побоїться зайвого поголосу».
Однак не каже поки що Марті нічого певного. За останні роки навчився Оксен обережності: сім разів міряти, раз одрізати.
— Ви, Марто, завтра зайдіть. А я ще з синами пораюся та тоді вже й скажу.
— Завтра, то й завтра, — погоджується Марта. — Тіки ви, дядьку Оксене, не бійтесь: я ще нікого не підводила.
Повеселіла, звелася, обвела поглядом хату: боже правий, що робиться! Неметено, неприбрано, все жужмом, все накидом — аж голосить за хазяйкою! В Марти так і засвербіли долоні за віником, за ганчіркою, за віхтем.
— А що я вам, дядьку, скажу: прийду я до вас завтра уранці. Згодитесь чи не згодитесь, а я дам якийсь лад у вашій хаті.
«Отак воно: чужі люди жаліють, а свої одвертаються. Ех, Таню, Таню, не побоялась ти бога! А бог усе бачить, не забуває нічого…»
Провів Марту аж до воріт і, коли вона вийшла із двору, гукнув їй услід:
— Почекайте-но, Марто!
Кинувся підтюпцем у сад, нарвав у картуз зимового сорту яблук (не падалиць, не червивих, із гілок обривав, вибирав щонайкращі), поніс молодиці:
— А підставляйте-но пелену! — Та й витрусив усі до одного. — Оце вашим діткам гостинець!
Перед сном же молився довго і палко. Благав бога, аби знову прихилив своє серце до нього, аз недостойного, не одвернувся в тяжку хвилину. Ліг у холодну, осиротілу постіль і довго не міг заснути: все думав про невірну дружину. Розтруїла, роз’ятрила ж бо Марта, сама того не бажаючи, ще як слід не загоєну рану. І ось воно і болить, і пече, і стискає за горло: «Чужі жінки жаліють, а своя…»
І перед очима, як жива, — Таня. В старенькому, приношеному платті, така, якою щодня її бачив.
Коли довідався про втечу, вирішив: не поїде! Не проситиме, не кланятиметься, пішла — хай іде. Схаменеться, та пізно буде! Вірив: бог не простить їй гріховного вчинку, покарає за ганьбу, за біль, за підступність. І тоді вона сама прийде на хутір, упокорена, зламана, упаде йому в ноги: «Чоловіче, прости!» — «Бог простить, а я на тебе серця не маю, — відповість тоді він та й підніме Таню із землі.— Хто без гріха, той хай кине у тебе камінь. Я ж тебе, Таню, не осуджую». Розчавлена, вбита його добротою, схилиться Таня, не сміючи глянути на нього, стрітись очима. І нестиме велику провину свою аж до могили…
Отакі солодкі серцю картини приходили не раз Оксенові, та від Тані — ні слуху ні духу. Пішла і ніби викинула із своєї пам’яті і хутір, і чоловіка. Два тижні чекав дружину Оксен, а на третій не витримав: запріг ізранку Мушку, сів на бричку.
— Тату, куди? — вибіг з хати Іван.
— В Хоролівку, — ховаючи од сина очі, відповів Оксен.
— Ми ж збирались до млина ниньки їхати: хліба ж удома немає!
— Поїдемо завтра: я до вечора повернусь, — та лясь по Мушці батогом, наче тікав од сина.
Всю дорогу думав про Таню. І чим ближче під’їжджав до Хоролівки, тим більше хвилювався: не знав, що скаже дружині, як зустрінуться. Як її переконати, ублагати повернутись додому. Адже без неї йому й життя — не життя.
«Якщо в тебе, Таню, ще лишилася хоч крихітка жалю до мене… Бо чим я завинив перед тобою? Нічого ж для тебе не жалів… Ох, Таню, Таню, не маєш ти бога у серці!..»
Оселя Світличних зустріла його освітленими вікнами, новими штахетами: видно було, що люди тут жили — не дуже журились. Оксенові аж образливо стало за ошатливий цей вид: згадав свою запущену хату. Зупинився біля воріт, зліз із брички, не родичем — чужим-чужаницею постукав у ворота: вийди, Таню, та відчини, якщо не забула!
Однак не Таня вийшла зустрічати гостя. Вискочила сестра на ганок. Впізнала, ахнула, побігла до нього:
— Братику! Братику!..
Оксенові в серце ударив отой вигук, пронесений Олесею з дитинства. З того дня, коли стояла замерзлим журавликом біля колодязя, виглядаючи його ласки. І він одразу ж простив сестрі й Федька, й утечу, і всю ганьбу, що звалилася потім на нього. Простив, обійняв, провів пестливо рукою по схиленій білявій голівці.
— Як ви, братику, подалися! — жалісливо мовила Олеся, дивлячись на Оксена повними усміху й сліз очима.
— Від чого ж мені, сестро, молодіти, — відповів гірко Оксен. — Кидають мене, як стару собаку. Кому він потрібен… Одгавкав своє…
Олеся й на себе прийняла той докір: опустила очі, знітилась.
— Удома… Таня? — запитав нарешті Оксен.
— Вдома, братику.
— То, може, покличеш?
Олеся чогось мнеться, нерішуче поглядає на брата.
— Так, може, ви до хати зайдете? — врешті говорить вона. — Я ворота зараз одчиню.
— Не треба. Хай Таня вийде: вона, як захоче, то й ворота одчинить…
Олеся потупцялася, потупцялася та й пішла до хати.
Тані довго не було. Оксенові вже аж ноги заболіли стояти, коли широко відчинилися двері й вийшов Федір.
— A-а, зятьок дорогий! Що ж ти стоїш, як засватаний?
