Оксен хоче звестися — відмовляють ноги. Чи то пересидів, чи горілка ударила, тільки стали вони, мов дерев’яні: тремтять, зламуються у колінах, не хочуть нести хазяїна.
— А ти посидь, посидь… — вмовляє його Федько. — Ось вип’ємо ще по одній, погладимо дорогу. Та не побивайся за нею: їй-бо, жінки й понюшки не варті!..
Оксен врешті знаходить у собі сили відірватись од столу. Дякує за хліб-сіль, за ласку.
— Братику, ви ж приїжджайте, не забувайте… Коли ми ще побачимось, братику?.. — тихо плаче Олеся.
«На тому світі, сестро», — хотів відповісти Оксен, бо знав, що більше й ноги його не буде в оцій хаті. Та стримався, тремтячими руками надіваючи картуза, відказав:
— Як бог дасть, то ще побачимось. Прощай, сестро…
Федько провів Оксена аж за ворота, помахав услід рукою. Тільки Оксен вже не бачив того прощального жесту: як сів, як одвернувся, так і не оглянувся до самого хутора.
А заїхав у двір, побачив старшого сина, що саме вийшов із корівника, не витримав — поскаржився, скліпуючи набряклими повіками:
— Покинула нас мати, Іване.
Стояв згорблений, старий, якийсь аж нижчий на зріст, чекав утіхи, ласкавого слова. Й Іван, ображений за батька, обпалений жалем до нього, лютою відразою до мачухи, дзвінко відповів:
— Яка вона нам мати! Жили без неї і жити будемо! І вам, тату, не журитись — радіти треба, що її спекались…
Не цих слів чекав Оксен — не принесли вони йому втіхи. Побрів у хату, поскарживсь Альошці:
— Покинула нас мати, Альошо.
Альоша заморгав-заморгав світлими віями, жалісливо подивився на тата: цей все віддасть, аби втішити батька. І Оксенові трохи відлягло од серця. Поклав руку на худі синові плечі, сердечно сказав:
— Будемо молитися богові, щоб змилосердився над нами…
А вже у ліжкові, в отій холодній самотній постелі, думав Оксен, що ніколи не зможе простити дружині оцього дня. Ніколи. Довіку…
Отакі невеселі спогади розбудила, сама того не бажаючи, Марта. І Оксен довго не спав, заколисуючи невигойну образу, наче злу, неспокійну дитину.
Марта прийшла, як і обіцяла, наступного дня, щойно сонце освітило скупими променями вкриті першою осінньою памороззю трави й кущі. Постукала у ворота, весело погукала:
— Хазяїн, одчиняйте!
І за якийсь час ожила, освітилась Івасютина хата, заклубочила сизий димок до блідого неба. Зголодніла піч пожадливо жерла солому, гоготіла, ковтаючи чавуни та горнята, а згодом лише посапувала задоволено й сонно ситим теплом. Той теплий дух котився по хаті ласкавими хвилями, лягав на шибки дрібною росичкою, і сонячні промені вигравали на вікнах веселковими спалахами. Приємно, затишно стало: що то значить жіноча рука!
Снідали, як давно вже не снідали: наварила Марта такого кулешу, що й за вуха не відтягнеш! Альошка тільки сопів, возячи ложкою смачну паруючу юшку, і худенька потилиця його аж світилась од насолоди. От тільки хліб, хоч на стіл не подавай: глевкий, черствий, затверділий, — розмочуй його чи в ступі товчи, толк один!
Але й тут Марта збирається дати раду:
— Дядьку Оксене, у вас борошно є? А кисле тісто?.. То врубайте мені трохи дровець, я свіжого хліба напечу.
«Бач, уже й командує!» — поглядає скоса на молодицю Іван, але нічого не каже.
А Марта, вирядивши після сніданку чоловіків, заходилася порядкувати в хаті. Все повиносила, повитрушувала, порозвішувала на кілках, вимела, змазала долівку, повитирала засиджені мухами шибки. І вже перед обідом швиденько зібралася додому:
— Треба ж і своїм пуцьвіркам раду дати.
— Ніколи, дядьку Оксене: мої ж іще ждуть! А ви вже увечері корови не мучте: я прибіжу та й видою…
Та й майнула через леваду додому.
«От жінка! — розчулено дивився услід їй Оксен. — Отаку якби Йванові! Коли б то вона була не молодицею, а дівкою, то можна було б і сватів засилати. Що бідна… Так нащо тепер оте добро! Аби не ледача та здорова, а те, що з бідного роду, мо’, й краще: менше очі колотимуть, не такі завидки їстимуть… А мо’, й справді посватать Івана? Діти?.. Що діти?.. Старша?.. Та хіба ж у неї на виду написано, на скільки вона старша? От тіки чутки про неї погані… З тим плуталася, з тим тягалась… Та й на це можна заплющити очі. Свята Магдалина он яка блудниця була! Тіки ж Іван не захоче!.. Бродить, вигляда якусь кралю… Я вже у його роки давно був жонатий. Тато покійні не дивилися, волі не давали. Позвали, сказали: „Одягнися в празникове — поїдеш із старостами Варку сватати!“ Я й поїхав. Спробував би не послухатись! Хоч і не бачив Варки до цього, не знав, хто вона й звідки… А цей не піде, не послухається… А хай би спробувала колись утекти отак жінка, як од мене втекла! Боже, боже, чи ти вже не бачиш, що на світі коїться… — І, злякавшись цього богохульного закиду, перелякано захрестився: — Господи, прости! Помилуй мя, господи, сам-бо не знаю, що і сказав!..»
