— Усі вони тепер із характерами, — почав скаржитись Оксен: в голові йому вже шуміло, як біля водяного колеса, обважнілий язик погано слухався, очі стали маленькі й жалісливо моргали до світла. — Колись як нас… учили? Слово батька — закон!.. А тепер, — і тільки рукою махнув — зачепив миску — добре, що Таня встигла підхопити, а то плакала б миска! — Забули бога… вигнали з серця страх божий… істинно…
— Істина у вині! — підхопив Федько та й знову спіймав пляшку. — Вип’ємо, дорогенький зятьок, щоб вороги наші дивилися та облизувались, а друзі щоб радувалися!
Оксен не опирався. Вихилив обпікаючу рідину, очманіло покрутив головою.
Федько не відставав від Оксена, поки не висушили пляшку до дна. І добився-таки свого: напоїв Оксена так, що того довелося вести попід руки від столу, як весільного батька.
— Навіщо ти його так? — докоряла братові Таня, коли Оксен, роздягнений та вкладений у постіль, одразу ж заснув.
— А що? — тихо сміявся Федько, потішений зробленим. — Хай хоч раз спробує справжньої моні.
— Гріх, Федю…
— Все, сестричко, гріх! — перебив її брат та й пригорнув міцно до себе. — Ти краще, ніж ото дорікати, Олесю поклич. Де це вона поділася?
— Навіщо вона тобі? — насторожилася відразу сестра. Визволилась із братових обіймів, подивилася пильно ому в очі: що ще затіває її братик? Та Федько не опустив, не одвів своїх очей: дивись, сестрице, які вони в мене чисті та невинні, як у немовляти, як же можна про такі очі та подумати щось погане? Тільки вуса зраджували його: посіпувалися на кінчиках, як у кота, що нетерпляче чигає на здобич. І Таня, що добре знала свого золотого братика, заперечно похитала головою: «Не покличу».
— А то чого? — з награною щирістю образився Федько. — Невже ти про мене так погано думаєш?
— Федю, не треба! — строго обірвала його Таня, і в її світлих очах заятрився біль. — Не треба цього… Я забороняю тобі, чуєш!.. — і по паузі, так, наче зізнавалася в чомусь найсвятішому для себе: — Вона мені рідніша від сестри…
— Ну, ладно, ладно, — здався Федько. Знову обійняв Таню, пригорнув її до широких грудей. — Ех, баби, баби, що ви розумієтесь у цьому!
— Давай краще спати, — попросила Таня, боячись, що Федько знову почне неприємну для неї розмову.
— Спати, то й спати, — погоджується брат. Потягається так, що аж тріщать кості, пружними хвилями перекочуються під сорочкою м’язи. — Ти, сеструню, лягай, а я тим часом вийду надвір — покурю.
Тепла квітнева ніч так і війнула в обличчя ласкавою свіжістю. Пригріта за день земля дихала волого й сонно, і ніщо не тривожило її спокій. Тільки десь у селі співали дівчата та коли-не-коли докочувався парубоцький розбійницький посвист: тирлувалася вулиця. Федько уявив, як оце зараз, вибираючи, де потемніше та безлюдніше, стоять закохані пари, перешіптуються, тихо сміються, і перед ним, як жива, стала Олеся, отака, як була біля колодязя, — з перехиленого відра на дівочу литочку струменить срібляста вода, стікає донизу, а вона й не помічає нічого: дивиться прямо на Світличного такими очима, що він би чортові душу віддав, аби оце ще раз заглянути в них!
Схвильований, Федько походив по завмерлому двору, посвистав, сподіваючись, що Олеся десь поруч і почує його, але замість Олесі з-під комори озвався Полкан. Світличний, тихо лаючись, почалапав до хати: плакало, мабуть, його нове залицяннячко, лишилося хіба що цілувати на сон оту беззахисну Леду, яку Федько в образі рожевого лебедя клював твердим дзьобом. «А все моя зверхневинна сеструня, соску б їй в зуби!» — глузливо й ніжно подумав про Таню Світличний, відганяючи мимовільну досаду.
Сеструню ж гнітило безсоння: все прислухалася, чи не рипне дверима Федько. А коли брат тихенько зайшов до хати, ліг на широку лаву, де йому було послано, і відразу ж захропів, вона однаково не могла заснути, бо Федько наче розворушив своєю появою великий мурашник, і потривожені спогади обліпили гарячу Танину голову, і кожен тягнув на собі якусь ношу: чи то біль, чи каяття, чи образу. І хоч Таня благала комах, що товпилися довкола: «Ідіть собі геть та дайте мені спокій!» — вони вперто лізли до неї; хоч Таня й просила їх: «Киньте хоч оту вашу ношу, бо мені і так тяжко!» — вони з сліпою упертістю несли її на своїх темних спинках, щоб переховати в Танине і без того наповнене серце.
То їй пригадувалася перша ніч із Оксеном, і не так перша ніч, як перший ранок, що наставав у Івасют ще задовго до того, як починала просинатись природа. Таня схопилася від якогось несамовитого крику, спросоння їй здалося, що когось ріжуть, і хоч вона вже прокинулася, крик отой все ще відлунював у освітленій примарним лампадним світлом кімнаті. Під образами, весь у білому, як мана, творив молитву Оксен. Глянув на перелякану дружину, тихо засміявся:
— Злякалася? Наш півник і мертвого підніме!
Аж тоді зрозуміла Таня, чий несамовитий голос потрощив її сон.
