Івасютині півні славились на весь повіт. Виводило її, оту голосисту, невсипущу породу, не одне покоління Івасют, безжально стинаючи голови за найменшу провину: то голос не такий дзвінкий, то не першим починав співати, то поступився іншому півневі, а то й кури починали погано нестись. І, мабуть, ота закривавлена дровітня та гостра сокира ще в яйці світила в очі кожному півникові, бо виростали вони один у один: не доспить, не доїсть, а таки не проспить усього, що йому належить зробити протягом короткого пташиного віку. Так обтопче кожну курку, що вона знесе потім яйце з добрий кулак, хоч і кричить, як несамовита. Так зустріне якогось гребенястого зайду, що з того тільки пір’я летить, тільки кров цебенить по дорозі до власного двору! І ще інші півні дрімають на сідалах посеред своїх зозулястих гаремів, а Івасютин уже розплющує невсипущі очі свої, лящить могутніми крилами й, витягнувши шию, глушить налякану тишу таким «кукуріку», що аж собаки виють з переляку! Уставайте, мовляв, господарі, годі пригріватися в постелях: у могилі належитесь!
Той півень став одним із Таниних кошмарів, божою карою, спокутою бозна за який гріх. Тепер уже трохи звикла, вже не так навіжено стукотіло їй серце, а раніше, як прокинеться опівночі, то вже й боїться заснути: їй усе здавалося, що клятий птах тільки й чигає на те, коли вона задрімає, щоб одразу ж загорлати в неї над вухом.
Може, тому так хотілося спати. Особливо, коли доїла корову. Як тільки сяде на стільчик, стисне дійки, задзвенить молочними струменями в співучу дійницю: «ців-ців… ців-ців…» — так і злипаються солодко повіки, а голова стає важкою-важкою. І вже хилиться, хилиться — от-от переважить: упаде тоді Таня на теплу підстилку і буде спати, спати й спати — хоч і сто років підряд.
Ласка, ремигаючи сіно, здивовано повертала рогату голову до молодої хазяйки, волого й тепло дмухала їй просто в обличчя: «Прокинься». Таня, перелякано розплющивши очі, ще сонно похитуючись, знову починала смикати за набряклі дійки, видзвонювати дрімотливу мелодію.
З того часу, коли б не почула Тетяна оту дзюркітливу пісеньку, її відразу ж хилило на сон.
І ще один спогад: її перший хліб. Пекли на тиждень, а то й на два, щоб менше йшло, бо черствий хліб не так поїдають, і велетенська діжа могла б заховати в себе всю Таню.
Таня зроду не пекла хліб, мама вдома й не підпускала її до тіста, але вона не зізналася в цьому нікому: засміють, ославлять — що це за хазяйка, що й хліба спекти не може!
І, діждавшись, коли всі розійшлися, — хто поратись біля худоби, хто молотити в клуню, Таня заходилася вимішувати тісто.
Ніколи не думала, що це так важко робити. Тикала маленькими кулачками в наповнену доверху діжу, занурюючи руки мало не по плечі, і тісто, як живе, чіплялося до шкіри, тягнулося, не хотіло пускати назад. Таня мучилася-мучилася і, нарешті, зовсім знесилена, перемазана тістом, густо попудрена мукою, не витримала — заплакала над клятущою діжею з великої досади на власне безсилля.
— Таню, що з вами? — перелякано запитала Олеся, що саме заскочила до хати: внесла надоєне молоко.
— Нічого… я так… — намагалася стримати сльози Таня, а вони, клятущі, покотилися ще рясніше, та такі, як горох! Таня, насупившись, хотіла їх витерти та — мазь себе тістом по мокрому обличчю!
— Давайте я вам хоч піт витру, — «не помітила» сліз тактовна Олеся. І хоч невістка одверталася, провела їй по обличчі чистим рушником, а тоді заглянула до діжі, на зав’язлу в тісті Танину руку. — Та ви ж забули руку у воду вмочати, ото тісто й береться! Ось дайте-но я!..
Швидко налила в макітру теплої води, закачала рукава, вмочила руки, а потім заходилася біля тіста — тільки діжа підстрибувала! І не встигла Таня передихнути, як тісто було вимішене.
— От тепер хоч зараз у піч!
Дрібні краплинки поту бісером всіяли чисте лице, зволожили волосся над чолом і там воно здавалося темнішим, аніж на голові. Щоб не замазатись, Олеся підняла високо руку, притулила закачаний рукав до чола, до червоних щік, а потім прикрила й рота — тільки сині усміхнені очі ясніли на невістку. Таня посміхнулася й собі і теж підсвідомо провела рукавом по обличчі.
— Може, й хліб помогти виробляти?
— Ні, дякую, я вже сама! — поспішила відповісти Таня, бо їй дуже захотілося довести зовиці, що й вона чогось варта.
— То я, Таню, піду.
Ще раз війнула на Таню осяйним своїм поглядом, підійшла до дверей, напилася води. І вже з сіней, виставивши ласкаву голівку:
— Якщо треба буде, — гукнете. Я тут, недалечко.
Таня тільки кивнула головою. Говорити вона зараз не могла: боялась розплакатися.
І чи то виробляти хлібини було легше, чи Олесина поміч додала їй сил, тільки справа пішла на лад: дочекавшись, поки тісто зійшло — піднялося над діжею пухким білим грибом, брала Таня великі шматки, виплескувала поміж долонями важкі білі кулі, припорошені борошном, а потім клала на стіл.
