Я згадую те почуття, ту суміш кохання та страху, від якої паморочиться. Згадую, як лунали дзвони у церкві. Як її волосся пахло фруктами. Я і досі до болю в серці за нею сумую.
Опануй себе.
Я розплющую очі та бачу Антона, який виходить з класу.
— Антоне, зачекай.
У нього переляканий погляд: він весь урок сидів з отаким переляканим обличчям. У його руці навушник, він саме збирався забгати його у вухо.
— Тобі подобається музика?
Його дивує моє питання, він чекав чогось іншого. Загалом він заспокоївся, але очі й досі видають його хвилювання.
— Ага. Так, сер, подобається.
— А ти граєш на чомусь?
— Піаніно, — киває він. — Трішки. Мама вчила, коли я був менший.
— Обережніше з цим. Це може неабияк вплинути на хімію мозку. Я про емоції.
Він кидає на мене спантеличений погляд.
— А мама знає про твоїх друзів? — продовжую я.
Він перелякано знизує плечима.
— Ти міг би мати і кращих друзів.
Він знає, що не має за що на мене ображатися, але я бачу, як його щоки трохи надимаються.
— Сі мені не друг. Він просто брат одного мого знайомого.
— Знайомого? Зі школи? Він вчиться у нас?
— Учився, — хитає він головою.
— Учився?
— Його виключили.
Я киваю: тепер зрозуміло.
Пауза. Його обличчя напружується — він до чогось готується.
— А ви дійсно мали це на увазі? Учора ввечері, коли казали про вбивство?
— О, так. Так, це правда. У пустелі в Аризоні. Давно це вже було. Тож я б не радив тобі такого робити.
Він сміється, хоча і не переконаний, що я жартую. А я і не жартую.
— І вас не впіймали?
— Ні. Не у тому сенсі, який ти маєш на увазі. Але з віком розумієш, що насправді ніколи нічого не минається так просто. У людського розуму є власні… в’язниці. І у житті не завжди є вибір.
— Так, це я вже зрозумів.
— Ти не можеш обирати, де народитися. Ти не можеш обирати, хто з тобою залишиться у житті. У життя є певні незмінні течії, просто як у історії. І тут нічого не вдієш. А втім, багато чого залежить від твого вибору. Для рішень ще лишається повно місця.
— Мабуть, так.
— Точно так. Неправильне рішення, яке ти приймаєш сьогодні, переслідуватиме тебе у майбутньому. Просто як Версальський договір 1919-го заклав підґрунтя приходу Гітлера до влади у 1933-му. Кожен момент у теперішньому впливає на майбутнє. Поверни не туди зараз — і загубишся назавжди. Кожне твоє рішення у теперішньому залишається з тобою, нічого не минається.
— Здається, так і є.
— Люди називають це моральним компасом. Сама людина завжди знає, що для неї добре, а що погано. Просто як північ та південь. Довіряй своєму компасу, Антоне. Люди намагатимуться нав’язувати тобі неправильні рішення та тягти у неправильний поворот — не довіряй їм. Не довіряй нікому, навіть мені. Чув рекламу нових автівок? У них навігаційна система «встановлена за стандартними вимогами». Так ось, все, що ти маєш знати про правильні та неправильні рішення, ти вже знаєш. Це стандартні налаштування. Як музика. Треба просто слухати.
Він киває. Не знаю, чи зрозумів він бодай слово чи просто перелякався та не може дочекатися дозволу вийти з класу.
— Добре, сер. Хороша промова.
— Добре.
Дивно казати такі речі поденьці. Наче мені не байдуже. Гендріх постійно каже, що немає нічого небезпечнішого, ніж турбуватися про звичайну людину, бо це «ставить під сумнів наші пріоритети». Та може, пріоритети Гендріха більше не мають нічого спільного з моїми власними? Може, мені просто потрібно знов відчути себе звичайною людиною? Давно я вже не почував себе звичайним. Чотириста років.
Треба трохи м’якше з ним.
— А школа тобі подобається, Антоне?
— Іноді, — знизує він плечима. — А іноді вона… вона наче неактуальна.
— Це як?
— Та вся ця тригонометрія з Шекспіром…
— О, так, Шекспір. «Генріх IV».
— Частина перша.
— Так-так. І що, тобі вона не подобається?
— Ми ходили на виставу зі школою. Нудно.
— Ти не любиш театр?
— Та це ж для старих багатіїв, хіба не так?
— Раніше було не так. Колись театр був для усіх. Це було найчудернацькіше місце в Лондоні, там можна було зустріти будь-кого. На балконах сиділи старі багатії у розкішних убраннях, а внизу — хто завгодно. Вхід коштував лише пенні. Навіть у ті часи це було небагато. На пенні тоді можна було купити хлібину. У театрі навіть траплялися бійки з ножами. А коли публіці не подобалася вистава, вона жбурляла в акторів різний непотріб. А Шекспір теж був актором. Вільям Шекспір — той давно мертвий чоловік з портретів. Він грав на сцені, і не так давно. Історія — вона просто тут, дихає нам у потилицю.
Він всміхається. Ось воно — заради того і варто бути вчителем. Заради цієї тіні надії, в існування якої і сам не вірив.
— Ви кажете так, наче самі там були.
— А я і був.
— Що?
Тепер моя черга всміхатися. Близькість правди трохи лоскоче нерви, наче тримаєш пташку, яку ось-ось відпустиш.
— Я був знайомий з Шекспіром.
Антон сміється — цього разу він впевнений, що я жартую.
— Ну звісно ж, містере Азар!
— То побачимося завтра? — Завтра. Я завжди ненавидів це слово. Тим не менш, сьогодні воно не надто дратує.
— Так, до побачення, сер.
