Я сидів високо над сценою в галереї коло старого пихатого чоловіка, що скидався на мерця. Його звали Крістофер, і він грав на вірджиналі[84]. Звісно, «старому» було років п’ятдесят, але він точно був старший за інших членів трупи лорда-камергера.
Більшість глядачів могли б нас побачити, але вони в наш бік не дивилися. Крім того, ми сиділи в тіні, тому мене не надто непокоїло те, що хтось мене впізнає. Крістофер до мене майже не говорив ані під час виступу, ані до нього.
Та одну нашу розмову я пам’ятаю:
— Ти ж не з Лондона, чи не так? — презирливо спитав він.
Мене здивувало його презирство, бо тоді, власне, як і зараз, більшість людей приїхали до Лондона звідкись. І беручи до уваги, що помирали тоді набагато частіше, ніж народжувалися, Лондон взагалі зростав тільки за рахунок прибулих. І зростав швидко.
— Ні, — відповів я. — Я із Франції. Ми з матір’ю втекли сюди від королівських військ.
— Католики?
— Так.
— А де вона зараз, твоя матір?
— Померла.
Ані тіні співчуття на обличчі. Його це навіть не зацікавило. Він уважно оглянув мене та мовив:
— Ти і граєш як француз. У тебе пальці чужоземця.
— Дійсно? — я витріщився на свої пальці.
— Ти не смикаєш струни, а наче пестиш їх. Тому і звук виходить дивний.
— Ну, містерові Шекспіру мій дивний звук подобається.
— Для свого віку ти непогано граєш. Але, думаю, вся справа у твоїй молодості, а молодість швидко минає. Ніхто не зможе завжди залишатися молодим. Хіба що крім того хлопчака на сході.
Ось воно. Ось той момент, коли я усвідомив, що навіть у такому великому місті, як Лондон, треба завжди бути насторожі.
— Його мати вбили, бо вона була відьмою, — продовжував він.
Серце у мене калатало, наче скажене. Я доклав усіх сил, аби втримати спокійний вираз обличчя.
— Вона потонула? То виходить, що вона невинна.
Він підозріло на мене зиркнув.
— А я і не казав, що вона потонула.
— Неважко здогадатися, що її втопили на стільці, бо звинувачували у відьомстві.
— Щось тебе це надто бентежить, — його очі уважно мене оглядали. — Твої французькі пальці трусяться. Але якщо чесно, я не знаю подробиць: мені про це Хел розповів.
Хел, флейтист з добрим серцем, сидів на лавці попереду і, вочевидь, не прагнув брати участі в нашій розмові. З Крістофером вони були давно знайомі та вже довго разом грали на виставах.
— Її син не старів, — неохоче зауважив Хел. Він був блідий, схожий на мишу, з маленьким ротом. — Вона прокляла одного чоловіка, щоб купити своєму синові вічне життя. Той чоловік помер.
Я ніяк не міг придумати, що ж сказати.
Крістофер не відривав від мене підозрілого погляду.
Тут на галереї почулися кроки:
— А чи можна долучитися до вашої бесіди, панове? — це був сам Шекспір.
Він тримав у руці устрицю, яку відкрив та висмоктав, знехтувавши бризками на своєму тафтовому костюмі. Погляд його був спрямований на Крістофера.
— Так, звісно ж, — відповів той.
— Сподіваюся, ви приязно поставилися до Тома і ласкаво його прийняли?
— О так, молодий Том почувається як удома.
Шекспір кинув скойку на підлогу та всміхнувся.
— Добре. Але ти, — вказав він на мене, — пересядеш уперед, на наступну лаву. Я хочу чути лютню.
Крістофера це неабияк вибісило. Я мерщій підвівся та перейшов на нове місце, тихо зловтішаючись. З підлоги сяючим оком на мене дивився внутрішній бік устричної скойки.
— Дякую, сер, — мовив я до свого начальника.
Шекспір байдуже хитнув головою:
— Запевняю тебе, що я тут не благодійністю займаюся. Грай натхненно, бо у нас сьогодні сер Волтер у залі.
Річ була в тому, що з передньої лави у мене був чудовий вид на зал та аудиторію, що сама по собі вже була неабияким видовищем. Того чудового сонячного дня до театру набилися тисячі людей — сьогодні середньостатистична зала і близько стільки не вміщує, навіть «Глобус». У натовпі постійно виникали сварки між аудиторією на найдешевших місцях за пенні та більш заможними гостями, що заплатили по два. Ну, а якщо вже ти заплатив три пенні за місце на лаві та подушку, тобі до таких сварок було байдуже, бо ти, вочевидь, був вищим за це. Щоправда, якщо підняти погляд на балкони, де сиділа верхівка суспільства, то там складалася ситуація не краща, ніж у партері за пенні.
Простіше кажучи, кого тут тільки не було: крадії, забіяки, повії, блідолиці леді з навмисно начорненими зубами (тоді бліде обличчя та почорнілі від солодкого зуби вважалися ознакою розкоші — дивно про це думати в нашу еру «засмаги» в пляшечках та процедур для відбілювання зубів).
Щоб трохи розвеселити натовп перед початком вистави, ми грали пісень. Мені особливо подобалася «Під деревом зеленим» — її співав білявчик, ім’я якого я, на жаль, забув. Він ще грав відданого лорда Ам’єна, який хотів піти у вигнання у французькі ліси разом зі старим герцогом, батьком Розалінди.
