— І що з того? Мій талант не вартий і кухля елю. Він нічого не значить. Анічогісінько. Здібність до письма — це як здібність самого себе смикати за волосся. Нащо потрібен талант, що не приносить втіхи? Це просто дар божий, що смердить собачим лайном. Краще бути повією у «Кардинальському капелюсі», ніж письменником! Перо — моє прокляття.
Я збагнув, що обрав невдалий день для свого прохання.
— Я пишу, бо як напишу, то зможу поставити п’єсу, а мої акціонери зможуть на цьому заробити. А гроші — в них немає нічого поганого. Гроші дозволяють не збожеволіти, — він на мить сумно замовк. — Я бачив, як перебивався мій батько, коли я був малий, як ти зараз. Хороший він був чоловік. Письма не знав, але торгувати вмів. Дегустував ель, потім почав торгувати рукавицями, відтак вовною і ще багато чим. У нього добре виходило, і ми завжди смачно їли. Мали птицю на кожну вечерю. А потім він усе втратив. Позичив і не отримав назад ані шилінга. А в нього була дружина і семеро дітей — і це доводило до божевілля. Його трусило від кожної тіні кожної миші. Я того і пишу — щоб уникнути цього божевілля, — він ще раз сьорбнув елю та глянув на шахову дошку між чоловіками. — Поговорімо тепер про тебе. Твій батько теж збожеволів?
— Не знаю, сер. Він помер, коли я ще був дуже малий. Його вбили на війні. У Франції.
— Католики?
— Католики.
— І саме тому ти приїхав до Англії?
З мого обличчя було чудово видно, що я не хотів про себе говорити, але Шекспір, вочевидь, прагнув саме цього. Я не мав вибору, якщо, звісно, і надалі хотів про щось його просити.
— Ми приїхали. З матір’ю. У Саффолк.
— І що, тобі не сподобалося дихати свіжим повітрям?
— Не у повітрі річ.
— Отже, у людях?
— Та вони були… дивні.
Він відпив ще елю та уважно мене оглянув.
— Мабуть, річ в тому, що ти молодо виглядаєш та мудро говориш. Люди це ненавидять. Бо знають, що це може їх одурити.
На мить здалося, що він мене випробовує, і я захвилювався. Згадалася розмова з Крістофером та Хелом.
— Ти знаєш про «Хлопців королеви»?
— Про акторську трупу?
— Так, про них. До них долучився один чоловік, Генрі Геммінґс. Він уже грав у інших трупах, але люди починали щось підозрювати, бо над ним час наче не мав влади. Коли таке відбувалося, він переходив у іншу трупу. Коли він дійшов до «Хлопців королеви», про нього вже ширились чутки. А потім один із акторів упізнав його: бачив на півночі років із десять тому. Почалася бійка. Такої жорстокої бійки ніхто і ніколи не бачив. То було у місті Тем, Оксфордшир. Під кінець на нього накинулося ще двоє з трупи, — тут він поклав свою люльку на стіл та відправив тоненьку цівочку диму під стелю.
— Ви теж там були?
— Я не був з ним знайомий, — похитав головою він. — Але я все одно маю бути йому вдячний.
— Чому?
Він втомлено всміхнувся.
— Бо він помер. Він помер — і «Хлопці королеви» втратили одного зі своїх головних акторів. І коли вони приїхали у Стретфорд[89], я побачив, що можу використати їх труднощі на свою користь. Я попросив їх узяти мене в трупу. Ми сіли пити. Про справу говорили мало, більше про Плутарха та Робін Гуда. І мені пощастило — я став одним із «Хлопців королеви», і вони привезли мене у Лондон.
— Зрозуміло.
— Якщо чесно, невдалий привід для початку, — зітхнув він. — І хоча я не мав жодного стосунку до його смерті, тінь Геммінґса і досі мене переслідує. І я нерідко почуваюся так, наче посідаю не своє місце. Наче я отримав його нечесно. Вони були жорстокі та аморальні, маю зізнатися. Убивці. Дванадцять отаких Вульфстанів-дерево. Генрі Геммінґс не скоїв анічогісінько поганого, хіба що був інакшим, бо його обличчя на старшало. І це його смерть дала мені початок. Гнила насінина.
На мить на його обличчі з’явився прикрий вираз, потім він почухав бороду, знов узяв люльку, затягнувся та заплющив очі. Я узявся за свій кухоль, а він випустив цівку диму через ліве плече.
— Не гнила була насінина, — мовив я.
— А дерево все одно виросло кривим. Та моралі у цій історії не буде. Лише веселощі та сміх, — я не був переконаний, що він проводить паралель між мною та Генрі Геммінґсом. І тим паче я не знав напевне, чи Генрі Геммінґс дійсно був таким, як я, чи просто мав чудову для свого віку зовнішність. А ще я не знав, чи чув Шекспір про те, що сталося в Едвардстоуні, й чи мав він якісь думки щодо мого від’їзду з Саффолку. Відчував я лише приязність у його голосі. — То про що ти хотів зі мною поговорити?
Я глибоко вдихнув.
— У мене є дві знайомі, вони сестри. Ґрейс та Роуз. І їм потрібна робота. Терміново. Вони б могли продавати яблука…
— Не маю нічого проти яблук, — похитав він головою. Здавалося, його дратує те, що я обтяжую його геній такими повсякденними турботами. — Поговорімо про щось інше, а як ні — то йди.
У моїй уяві постало схвильоване обличчя Роуз.
— Пробачте мені, сер, але я в боргу перед ними. Вони дали мені дім, коли я лишився на вулиці. Будь ласка, сер…
Шекспір зітхнув. Я наче дражнив ведмедя. Боявся кожного його наступного слова.
— А хто така Роуз? Ти дуже м’яко вимовив її ім’я.
— Вона моя кохана.
