На ній темно-синя сорочка. Вона бліда, трохи втомлена, але загалом дуже вродлива.
— Крило ската, будь ласка, — говорить вона та поправляє на носі окуляри.
— Чудово, — відповідає офіціант та повертається до мене.
— А мені ньокі під соусом песто з капусти кале, — замовляю я.
Він бере меню з портретом мого колишнього начальника та йде. Я дивлюся на Каміллу та намагаюся розслабитися.
— Вибач, що я іноді дивно поводжуся, — кажу я. — У школі.
Вона хитає головою:
— Час уже припинити це. Постійні вибачення нікого не прикрашають.
— Маєш рацію. Просто у мене дійсно проблеми зі спілкуванням.
— Ну, з людьми завжди важко.
— І у мене в голові стільки всього відбувається, тож…
— То вступай до клубу.
— А є клуб?
— Ні. У клубах забагато людей. Просто поводься як хочеш.
— Я не надто багато бував на людях у минулому. Доводилося бути обережним, — я уважно дивлюся на неї. Ні, ми точно не були знайомі. У нескінченній коловерті облич та характерів вона якимось чином примудряється зовсім нікого мені не нагадувати. Але я маю спитати: — Ми ж не зустрічалися раніше? Я вперше побачив тебе з вікна у кабінеті Дафни, але до того ж ні?
— Залежить від того, як ти розумієш слово зустрічалися. У звичайному його значенні — ні.
— Добре.
— Ага.
Установлюється якась пауза. У нас обох є питання, але ми чекаємо, поки інший почне, щоб не здатися божевільними. Аби чимось заповнити тишу, їмо ячний хліб з оливками на шпажках.
— Як ти себе почуваєш? — м’яко питаю я. І мені дійсно хочеться знати, я питаю не з ввічливості.
Камілла відриває шматочок хліба та якусь мить його роздивляється, наче у ньому є якась таємниця, наче те тісто приховує в собі кожен елемент Усесвіту.
— Уже набагато краще. У мене вже давно епілепсія. Раніше було гірше.
Давно.
— Часто бували напади?
— Частенько.
Підходить офіціант та доливає нам вина. Я роблю ковток. Потім ще один.
Камілла напружено на мене дивиться.
— Ну, тепер ти. Ти обіцяв. Розповідай свою історію.
— Тоді маю дещо про себе розказати, — почав я, хоча сам ще не вирішив, скільки правди казатиму. — Але є певні речі, які тобі — і взагалі нікому — краще не знати.
— Це що, якийсь кримінал? — вона дражнить мене чи що?
— Ні. Хоча цього теж достатньо. Але ні. Я просто кажу, що якби ти це знала, то швидше за все подумала б, що я божевільний.
— Філіп Дік[116] писав, що іноді божевілля — це адекватна реакція на реальність.
— Це той письменник, що пише наукову фантастику?
— Так, я шанувальниця жанру.
— Це добре.
— Тобі теж подобається?
«Ні. Мені — ні», — думаю я.
— Не все. Наприклад, «Франкенштейн» та «Квіти для Елджернона»[117] подобаються.
— Я хочу, щоб ти розповів про себе. Принаймні розкажи те, що збирався. Щоб я хоч знала, що не божеволію.
На якусь мить я замислююсь, чи не сказати просто «ти божеволієш»? Але ні, я кажу:
— Тоді спочатку розкажи про себе, — не так м’яко, як хотів би.
— А маю? — здивовані очі.
Я глибоко вдихаю. Ось воно.
— Я маю зрозуміти, як ти мене впізнала. І чому заговорила про «Ciro». Його вже вісімдесят років як закрили.
— Я не настільки стара.
— Я теж так думаю.
У залі лунає якась пісня.
— О, люблю цю пісню! — вона трохи нахиляє голову. — Послухай.
Тепла, сентиментальна мелодія. Я швидко її впізнаю. «Coming Around Again» Карлі Саймон[118].
— Моя мама обожнювала Карлі Саймон.
— І Майкла Джексона?
— Ні-ні, його вже слухала тільки я.
Вона всміхається, а потім ніякова пауза підказує їй, що я чекаю на пояснення. І тут я знов уявляю нас разом. Просто як тоді у барі. Уявляю, як ми цілуємося. Хочеться втекти звідси, подзвонити Гендріху та попросити забронювати квиток кудись світ за очі, щоб ніколи її більше не бачити. Але вже надто пізно.
Вона готова.
— Ну добре, je vais m’expliquer[119].
І пояснює. Каже, що напади в неї почалися, коли їй було сім років. Її батьки зробили дім безпечним на випадок нападів: постелили м’які килими та наклеїли м’яку тканину на гострі кути меблів. Ліки тоді знайти було непросто, тому дівчинка поступово стала боятися відкритого простору.
— Якщо коротше, я боялася життя.
Коли їй було дев’ятнадцять, до неї посватався красивий хлопець Ерік — веселий веб-дизайнер зі шведським корінням. Це той Ерік, якого я бачив на фото у Фейсбуці. Він помер у 2011-му через нещасний випадок на скелях.
— Я була там. Звісно ж, скелелазанням я не займалася, бо це не найкращий спорт для епілептика. Я просто приїхала на скелі з друзями. Було багато крові. Я ще багато місяців потому бачила лише кров. Варто мені було заплющити очі — я бачила кров. Він помер, а я… я подумала: до біса це все.
Вона кілька разів глибоко вдихнула. Коли говориш про спогади, вони завжди ніби трішки оживають.
— Я завжди хвилювалася, що можу померти. Будь-якої хвилини. Мені хотілося бути здоровою, як він. А потім раз — і він виявився смертним. Для мене це було занадто. Хотілося втекти. Втекти звідти. Тому я почала подорожувати. Я більше просто не могла жити у в’язниці своєї хвороби, розумієш?
Звісно ж, я чудово її розумію.
— І що було потім? Як усе влаштувалося?
