Так спокусливо сказати їй, що друг її сина погрожував мені ножем, але я не кажу. Від її слів мене охоплює гордість. Я взагалі давно забув, як це — пишатися чимось. Я не відчував гордості відтоді, як вивчив Маріон читати Монтеня та грати «Під деревом зеленим» на сопілці. Гендріх завжди каже, що мені слід пишатися тим, що я роблю для організації. Так, мені приємно бачити хороші результати — як тоді, коли ми врятувати Флору в Йоркширі. Та частіше ця робота приносить лише напруження та знищує душу. Цього разу все інакше. Мені приємно чути її слова. Приємно, бо щиро та обґрунтовано.
— Я хвилювалася за нього. Ну, знаєте, здавалося, я втрачаю його. Хлопчик, чотирнадцять років… Він і сам загубився. Почав вештатися з поганою компанією, пізно повертатися додому…
— Ти ви що!
— Він не дуже-то говорив зі мною… Але тепер він наче знайшов свою стежку. Тож ще раз дякую вам.
— Він розумний хлопчина. Його есе про Другу світову та роль Британської імперії у работоргівлі були дійсно видатні. Він от-от виб’ється на самі п’ятірки.
— Він хоче піти на історичний в університет. Зараз це… дорогувато. Але я хочу, щоб він вивчився, тому працюю кожну вільну годину. Маю чимало сплатити! Він наполегливий, хоче вступити.
Мене просто переповнює гордість. Ось воно. Ось заради чого я хотів стати вчителем. Звісно, неможливо змінити світ на краще, але можна ж робити хоч маленькі речі.
— Це просто чудово! — я кидаю погляд на парту в іншому кінці спортзалу.
Поміж інших батьків я бачу Каміллу. Вона знімає окуляри та втомлено тре очі. Виглядає не дуже добре. Потім опускає погляд на папери та намагається сконцентруватися.
Я знов повертаю погляд до місіс Кемпбел. Намагаюся. Пам’ять закидає мене óбразами: мертве обличчя Роуз, Маріон з книгою в руках, дім у вогні. Коли Лондон горів у 1666-му[109], я був серед добровольців-пожежників та щосили опирався бажанню зайти у якийсь палаючий дім на Лондонському мосту і там і залишитися.
— Так, — я намагаюся вдати, що уважно слухаю місіс Кемпбел, — звісно ж.
Раптом без жодного попередження Камілла падає зі стільця. Ребра її важко б’ються об край парти. Ноги несамовито смикаються. У неї якийсь напад — просто отак посеред батьківських зборів. Просто на підлозі у спортзалі.
Ще до того як стати членом організації, я прийняв рішення ніколи не втручатися в такі події та плисти течією життя в холодному відчуженні. Але, здається, усі мої рішення пішли котові під хвіст. Таке враження, що до життя повернулась молодша версія мене самого — та версія, що стрибнула з галереї в театрі на допомогу Роуз та її сестрі.
Тож сам не знаю, коли підбіг, але наступної миті я вже схиляюся над нею, а до нас поспішає Дафна. Тіло Камілли корчать судоми.
— Відсуньте стіл! — кричу я.
Дафна швидко смикає стіл геть та каже комусь із вчителів викликати швидку. Я тримаю Каміллу. Навколо збирається натовп. Типовий для двадцять першого століття натовп, у якому моторошне захоплення приховується під чимось, схожим на стурбованість.
Судоми нарешті минають, і Камілла опритомнює. Поки вона не може второпати, що сталося, тому на обличчі ще немає сорому. Вона просто мовчки намагається сконцентруватися на моєму обличчі.
Підбігає Дафна з водою:
— Ну ж бо, розійдіться всі, дайте нам трохи місця, — розганяє вона вчителів та батьків. — Давайте-давайте, кілька кроків назад.
— Усе добре, — кажу я Каміллі, — у тебе стався напад.
Звучить просто жахливо.
— Де… де я?
Вона озирається, спирається на лікті та сідає. Сил майже немає. Ми з Дафною допомагаємо їй сісти на стілець.
— Де я? — повторює вона.
— У спортзалі, — заспокійливо відповідає Дафна. — Ти на роботі. У школі. Усе добре, просто стався якийсь напад, усе добре…
— У школі… — повторює вона сама до себе.
— Швидка зараз буде, — це хтось з батьків ховає телефон у кишеню.
— Я у нормі, — відповідає вона. Не схоже, щоб вона соромилася того, що сталося: лише втомлена та ніяк не оговтається.
Я ловлю на собі її погляд. Вона насупилася та не розуміє, хто я. Або ж надто добре розуміє.
— З тобою все добре, — кажу я.
— Я тебе знаю, — відповідає вона, дивлячись мені просто в очі.
Я всміхаюся їй, а потім ще більш ніяково — Дафні.
— Звісно ж, знаєш. Ми працюємо разом, — говорю я м’яко. А потім додаю вже більше для натовпу батьків довкола: — Я новий учитель історії.
Камілла відхиляється на стілець та п’є воду. А потім хитає головою та вимовляє:
— «Ciro».
Мене наче б’є молотом у груди. Згадую слова Гендріха, які він сказав у Центральному парку тоді, після урагану: «Минуле ніколи не зникає назовсім, воно просто ховається».
— Я…
— Ти грав на піаніно. Я побачила тебе в барі кілька днів тому, і я…
Я, мабуть, сплю. Це ймовірно, бо Камілла мені й раніше снилася.
Чи вона теж стара. Стара. Стара. Стара. Древня. Альба. Може, ті фото, на яких вона молода, на сторінці на Фейсбуці, — це фотомонтаж. І це я в ній відчував. Може, тому ми маємо якийсь зв’язок. Через нашу виняткову несхожість з іншими. Чи вона винайшла інший спосіб.
