Я дивлюся їй в обличчя. Обличчя каже небагато, але я їй вірю. Останнє століття добре навчило мене не довіряти нікому, окрім Гендріха, але їй я довіряю. Може, це вино так діє чи це у мене розвивається схильність.
Раптом тут, просто цієї миті, цієї жахливої миті, я відчуваю, що знаю її. Знаю так, наче усе своє життя прожив з нею.
— Так, це я. Я на фото.
Якусь мить вона роздивляється мене так, наче я виходжу з туману. Наче вона хотіла почути, що все це — просто майстерна ілюзія. Мені подобається її погляд. Подобається, що вона сприймає правду. Хвилюватися буду потім. Зараз між нами є правда, і я відчуваю лише полегшення.
Приносять наші страви.
Офіціант зникає у метушні ресторану.
Я дивлюся на неї та все розповідаю.
Дві години потому ми гуляємо вздовж Темзи.
— Страшно в це повірити. Я знала, що це ти. Знала. Але є різниця між тим, щоб знати і знати. Здається, я божеволію.
— Ти не божеволієш.
Коло місця, де колись стояв «Капелюх кардинала», хлопець показує трюки на BMX[121] — його оточує захоплений натовп.
Я дивлюся на Каміллу. Її напружена серйозність сильно контрастує з радісними обличчями туристів. Я відчуваю свою провину за це, начебто я не просто розповів їй свою таємницю, а переклав на неї свій емоційний вантаж. Я розказав їй про Маріон, а тепер дістаю монетку з пакетика, щоб показати їй.
— Я пам’ятаю той день, коли вона дала мені її. Ті часи, що я провів із нею, я пам’ятаю навіть краще, ніж події минулого року.
— Ти думаєш, вона і досі жива?
— Не знаю. Навіть чоловікові важко прожити чотири сотні років, а чоловіків не звинувачують у відьомстві та не питають, чому в нас немає дітей. Але я завжди це відчував. Вона розумна. Вивчилася читати. У дев’ять років вона вже цитувала Монтеня. Я хвилююся за її душу. Вона була така вразлива та тиха. Її легко було засмутити, і вона довго все переживала. Часто губилася десь у своєму світі, у своїх кошмарах.
— Нещасна дитина, — крізь співчуття я бачив, що вона і досі не може оговтатися від інформації.
Я не розказав їй лише про організацію. Я відчуваю, що навіть розмова про це ставить її життя під загрозу, тому коли вона питає, чи знаю я інших таких, крім Маріон, то не кажу їй про Гендріха чи Аґнес. Але про Омаї, мого друга з Таїті, я розказую.
— Я не бачив його відтоді, як він поїхав з Лондона. Він поїхав із Куком у його третю подорож, куди Кук запросив його перекладачем. Але назад до Англії Омаї не повернувся.
— Капітан Кук?
— Так.
Їй з цим важкувато, тож я поки не розповідаю про Шекспіра чи Фіцджеральда.
Ми розмовляємо. Вона обводить щось у повітрі пальцями, наче намагається зробити це більш реальним. Я дивлюся на річку. Колись тут знайшли доктора Хатчінсона. Це нагадує мені про те, що треба ще про дещо сказати.
— Слухай, — починаю я, — про це нікому не можна казати. Я взагалі не мав тобі розповідати, але ти почала ставити забагато питань. Я навіть запідозрив, що ти знаєш. Твоя цікавість могла би бути ще небезпечнішою за знання. Отож ти маєш зберігати це в таємниці.
— Небезпечнішою? Зараз же не часи відьом! Ти міг би виголосити публічну промову. Зробити тести ДНК та довести свої слова. Ти міг би допомогти людям. Ученим. Знайти якісь ліки, може. Ти ж казав, що твій імунітет…
— З людьми траплялися дуже погані речі. З докторами, які були готові опублікувати свої знахідки. У них з’являлася звичка зникати.
— Зникати? І хто ж це робив?
Правда не ходить без брехні.
— Я не знаю. У світі повно незрозумілого.
Ми продовжуємо гуляти. Проходимо мостом Міленіум та прямуємо на схід через Сіті. Просто кажучи, ідемо додому. І наша розмова нас туди веде.
Іти близько години, але сьогодні тепло і нам обом не хочеться спускатися у метро. Ми проходимо повз собор Святого Павла, і я розповідаю, що колись тут було набагато більше людей, ніж зараз, а двір собору був центром книготоргівлі міста. Далі ми йдемо вулицею Айронмонгер-лейн[122], і Камілла питає про неї. Я розповідаю, що колись повертався цієї вулицею додому в Саутворк і тоді ця вулиця відповідала своїй назві, бо тут було гамірно та гаряче через плавлення металу на кожному кроці.
Вона живе далі на схід від мого будинку. Я пропоную зайти по Авраама, узяти його на прогулянку та провести її додому. Вона погоджується. У парку ми вдвох сідаємо на лавку, де я вперше її побачив. Парком, наче привид, літає порожній пакет із магазину.
— А в чому найбільша різниця? Через такий час?
— В усьому. Усе, що ти бачиш, — інакше. Ніщо не лишається таким самим, — я показую на створіннячко, що збігає на дерево неподалік. — Он білка, бачиш? Колись вони були руді, а тепер сірі. А пакети не літали вулицями. Дорога цокотіла, а не гуділа. Люди дивилися на кишенькові годинники, а не на смартфони. Запах був інакший. Зараз так не смердить. Тоді смерділо всюди. А стічні води зливалися у Темзу як є, разом з відходами фабрик.
— Просто чудово.
— Суворо було. Пам’ятаю Великий Сморід — то десь роки 1850-ті. Випало спекотне літо, і все місто страшенно смерділо.
— І досі іноді смердить.
— Навіть не порівнюй. Люди тоді жили в смороді. Ніколи не милися, бо вважалося, що миття шкодить здоров’ю.
