— Випив трохи вина. Насолоджуюсь життям. Це ж наче сенс, еге? Хіба не ти це завжди кажеш?
— Що, сам?
— Сам.
Камілла встає з лавки, тримаючи повідок. Що вона робить?! Надто пізно.
— До мене, хлопчику!
О ні…
— Аврааме! До мене!
Собака підбігає до неї.
— Це твій якір? — чую я сталевий голос Гендріха.
— Що?
— Жінка покликала Авраама. Це ж твого пса звуть Авраам?
У Гендріха вже проявилася тисяча симптомів старіння, але, на жаль, втрата слуху до них не належить.
Камілла чіпляє повідок до ошийника та знов дивиться на мене. Вона готова йти.
— Жінка?
Камілла слухає мою розмову.
— Хто вона?
— Та ніхто, — кажу я. — Ніхто.
Губи, які я так хотів поцілувати, тепер виражали шок.
— Ніхто? — шепоче вона, але мені здається, що кричить.
Я не це маю на увазі, беззвучно ворушу губами я.
— Це жінка, з якою я іноді бачуся в парку. Наші собаки товаришують, — продовжую я.
На обличчі Камілли несамовита лють.
Гендріх зітхає. Гадки не маю, чи вірить він мені, але він повертається до нашої розмови:
— Якщо ти не поїдеш, то я все одно маю когось відправити до твого друга. Незнайомця. Я навіть сам часто їжджу запрошувати людей в організацію, бо сподіваюся, що це допоможе мені знайти Маріон. До чого я це: я можу відправити будь-кого, але розмова з незнайомцем може і не переконати його, — голос стихає. — Тож вирішуй сам.
Міфічний вибір. Ну просто типовий Гендріх, я навіть не здивований. Він наче дає мені вибір: або ти їдеш до Омаї, або Омаї помре. Усі його слова можна звести до цього простого вибору, якого насправді немає. Його або знайде хтось із Берліна, або ще гірше. І Гендріх правий, я це знаю. Так, він маніпулятор, але частіш за все він має рацію.
Камілла тицяє мені повідок та йде геть.
— Я передзвоню. Мені треба подумати.
— У тебе година.
— Година. Добре.
Я завершую виклик та гукаю Каміллу:
— Постривай! Куди ти?
— Додому.
— Камілло?
— Хто дзвонив?
— Я не можу тобі сказати.
— І їй ти теж не міг сказати, хто я?
— Не їй, а йому.
— Томе, я так не можу.
— Камілло, будь ласка.
— Забирайся під три чорти!
— Камілло!
— Я відкриваю тобі своє серце, підпускаю тебе до себе, думаю, що між нами щось є, а ти навіть не визнаєш, що ми знайомі! Що за маячня?! Господи, я ж навіть могла з тобою переспати! Ось цим ти і займаєшся — маніпулюєш людьми! Я для тебе черговий собака, якого ти дресируєш!
— Авраам не дресирований. Камілло, будь ласка, постривай!
— Fils de pute![124]
Вона виходить з парку. Я можу піти за нею, кожна клітинка мого тіла прагне цього. Пояснити, розказати про Гендріха. Можна все виправити. Але я просто стою в парку на траві під темним небом, у якому помирають останні промені дня. Стою і думаю, що відштовхнути її набагато краще, аніж наразити на небезпеку.
Такий ось парадокс: щоб захистити її, треба триматися від неї якнайдалі.
Я і так уже чимало накоїв. Гендріх чув її голос — міг почути і французький акцент.
От лайно! Не треба було мені пити вина. І не треба було зближатися з нею. Це пастка. Така сама, в яку я втрапив у 1891-му. Пастка Гендріха. Мене наче паралізує усвідомлення того факту, що у мене ніколи не буде життя. Я образив першу ж людину, що стала мені небайдужою за хтозна-скільки років. Лайно! Лайно! Лайно!
— Лайно! — кажу я Аврааму.
Авраам кидає на мене спантеличений погляд.
Століттями я думав, що увесь мій відчай — це через горе. Але горе можна пережити. Люди за лічені роки вміють долати серйозніші негаразди, аніж у мене. А якщо і не долати, то просто жити з цим. Їм допомагають людські стосунки: дружба, родина, кохання, допомога іншим. А я тільки починаю наближатися до усвідомлення цього.
Усе це просто фарс. Я не зможу нікому допомогти. Треба кинути викладання, кинути ці дурні спроби спілкуватися з людьми. Я маю негайно припинити всі стосунки з іншими і жити в ізоляції від звичайних людей. Треба повернутися в Ісландію та контактувати з людьми виключно під час завдань Гендріха.
Здається, я просто не здатен існувати так, аби не завдавати болю собі та оточуючим.
Авраам трохи підвиває, мабуть, співчуває мені.
— Усе добре, хлопчику. Ходімо додому.
Я дістаю з шафки печиво для Авраама, а собі — горілки. Наливаю та наспівую приспів «Coming Around Again» Карлі Саймон. Наспівую, поки не починаю божеволіти.
За десять хвилин я маю зателефонувати Гендріху. Я заходжу на YouTube та запитую в пошуковій системі «Сол Дейвіс». Пошук видає мені відео, на якому чоловік у гідрокостюмі летить на дошці хвилями, потім виходить з води, іде піском у бік камери, всміхається та одночасно насуплює брови і хитає головою.
— Гей, тільки не використовуй це відео, добре? — каже він тому, хто тримає камеру. У нього австралійський акцент та лиса голова. Я бачу, що він років на двадцять постарів, але це точно він, Омаї. Я спиняю відео. Омаї дивиться просто в камеру, на мене. На лобі у нього кілька солоних крапель.
Я беру телефон, відкриваю останні виклики та тицяю на «Г». Гендріх відповідає.
— Я згоден. Я поїду.
