Історія нашого з Омаї знайомства почалася дощового березневого вівторка у порту Плімута[125]. Я був з похмілля. У Плімуті я завжди був з похмілля. А якщо ні, то п’яний. Мокре тоді то було місто — море, дощ та ель. Усі там потихеньку потопали.
Коли я зустрів капітана Семюела Волліса[126], то відразу впізнав його за портретом, який бачив у міській будівлі гільдії. Він у вишуканому синьому камзолі прогулювався пірсом у компанії іншого чоловіка. Вони обоє поринули в бесіду.
Сам я приїхав у Плімут лише за місяць до того. Цього разу я сподівався вийти подалі в море, бо втратив надію знайти дочку і натомість хотів знайти самого себе та спробувати відшукати сенс життя, коли немає для кого жити. До речі, я і досі не знайшов відповіді на останнє питання. Зараз я думаю, що, мабуть, тоді у мене була депресія.
Я підбіг до Волліса, заступив йому дорогу та почав задкувати, бо він не вповільнив ходи.
— Я чув, ви шукаєте людей, — почав я. — Для плавання на «Дельфіні».
Ми не спинялися. Капітан Волліс кинув на мене погляд. Він, як і багато впливових історичних фігур, мав доволі пересічну зовнішність, і його вишуканий одяг чомусь лише підкреслював його недоліки, замість того щоб приховувати. Він був низенький, діжкуватий та мав багряні щоки. Йому більше личило б вечеряти у вишуканих ресторанах, а не вештатися морями. За два роки на його честь назвуть острів, а поки що його зелені очі дивилися на мене з презирством.
— Хто ти такий? — спитав він низьким голосом з рохканням.
— Джон Фрірз, — це ім’я я тоді використав вперше.
— Капітане Волліс, — його співрозмовник торкнувся його руки ввічливим жестом. Цей чоловік разюче відрізнявся від капітана Волліса: гострий погляд, лагідний рот із привітною зацікавленою посмішкою, вугільно-чорне пальто (попри теплу погоду). Його звали Тобіас Фюрно[127], і з ним мені ще випаде нагода познайомитися дуже близько. Вони зупинилися посеред натовпу між кошиками зі свіжою рибою, луска якої сяяла у променях червневого сонця.
— Нащо нам тебе брати на борт?
— Шановні панове, я маю чудові навички, які можуть стати у пригоді всюди.
— Наприклад? — спитав Фюрно.
Я витяг із сумки чорний дерев’яний галубе[128] на три отвори та почав награвати «Біскайську затоку», народну мелодію.
— Граєш добре, — мовив Фюрно, намагаючись приховати усмішку.
— А ще граю на мандоліні, — я не став говорити про лютню з очевидних причин. Тоді б це прозвучало як сьогодні «я вмію користуватися факсом» — тобто вже неактуально.
Тим не менш, на містера Фюрно це справило враження.
— Гм, — буркнув містер Волліс та з ваганням глянув на свого товариша: — Ми ж наче не концерт влаштовуємо, містере Фюрно?
Той різко вдихнув вологе морське повітря:
— Пробачте моє нахабство, та я вважаю, що музичні таланти неоціненні в таких довгих подорожах, як наші.
— Я не тільки це вмію, — мовив я до містера Волліса.
Той кинув на мене запитальний погляд.
— Я можу чіпляти вітрила, мастити щоглу, лагодити снасті. Умію читати та орієнтуюсь по мапі. Можу заряджати гармати та більш-менш влучно стріляти з них. Говорю французькою. А ще датською, хоча менш вільно. Нічні варти для мене не проблема, сер. Я стану в пригоді.
Містер Фюрно боровся тепер уже зі сміхом. Вигляд капітана Волліса не провіщав нічого хорошого, як, власне, і до моєї промови. А може, навіть гірше. Він мовчки попрямував геть від мене, і його синій камзол маяв, як вітрила корабля.
— Відходимо рано, о шостій. Завтра. Будь у порту.
— Ага, сер, о шостій. Я буду. Дякую вам, сер, дякую!
Я продовжую читати соціальну історію дев’ятому класу. Камілла проходить повз мій кабінет за вікном, наче сон, що ніяк не перестає мучити ночами.
— У єлизаветинській Англії ніхто не носив у кишені банкноти. До заснування Банку Англії всі гроші були в монетах…
Я інстинктивно піднімаю руку, щоб привітатися з Каміллою, та вона не відповідає, хоча і бачить мене. Антон дивиться, як моя рука сумно падає.
Так уже тиждень. Камілла вдає, ніби не бачить мене. У вчительській кімнаті ми ніколи не зустрічаємося поглядами, вона ніколи не вітається зі мною в коридорах. Я образив її, я знаю. І намагаюся не погіршувати ситуацію розмовами з нею. План у мене простий: дожити до кінця цього тижня, полетіти в Австралію, а потім попросити собі життя деінде, подалі звідси.
Хоча одного разу, коли я проходив шкільний хол, то помітив Каміллу з дуже сумним виразом обличчя та не втримався:
— Камілло, пробач мені… Мені дуже шкода…
Вона лише киває, хоча, може, мені це здалося, і йде далі, не спиняючись.
Увечері я стою та дивлюсь, як Авраам намагається скинути з себе мальтезе[129] завбільшки зі свою четвертину. А потім переводжу погляд на лавку, де сиділи ми з Каміллою, де я її обіймав. Лавка теж сумує, наче пам’ятає нас.
Наступної суботи починаються осінні канікули. Я маю летіти в Австралію, тому завтра, перед тим як їхати до аеропорту, треба відвезти Авраама у готель для собак. А зараз я у супермаркеті, обираю маленький тюбик зубної пасти для поїздки.
Раптом помічаю Дафну в яскравій блузі. Вона штовхає перед собою возик.
