Я трохи розповів йому про Роуз та Маріон, показав свою монетку. Розказав йому, що таке гроші.
Він розповідав мені про світ — такий, яким його бачив він.
У будь-чого — у дерева, у тварини, у людини — була мана. Мана — це особлива сила. Надприродна. Вона може бути як доброю, так і злою, але її треба поважати. Одного разу він вказав на дошки на палубі та спитав, як це зветься. Я подивився, на що саме він показує, та відповів: «Це тінь». Він тоді повідомив мені, що мана живе в тіні й що існує багато правил щодо тіней.
— Які ж це правила?
— Погано стояти в тіні… — тут він озирнувся, наче шукав у повітрі якесь слово. А потім побачив Фюрно, який прямував ютом до корми, і вказав на нього пальцем.
Я зрозумів:
— У тіні командира? Лідера? Вождя?
Він кивнув.
— Коли я вперше тебе побачив, ти не став у мою тінь. Ти підійшов, а на мою тінь не ступив. Це знак, що я можу тобі довіряти. Що мана в тобі поважає ману в мені.
Смішно, що це мало для нього більше значення, аніж те, що я не спалив його хату. Я глянув на його тінь та трохи відсунувся.
Омаї розсміявся:
— Ні-ні, коли знаєш когось — це можна, — поклав він руку мені на плече. — Не можна тільки коли бачиш людину вперше.
— Ти був вождем?
— На Таїті, — кивнув він.
— Але не на Хуахіне?
— Ні.
— А чому ти лишив Таїті та оселився на Хуахіне?
Зазвичай Омаї був дуже спокійною та доброю людиною, навіть за умов коли полишив позаду увесь знайомий світ. Але після мого питання на лобі у нього залягла глибока зморшка, він закусив губу — загалом його вигляд свідчив про те, що я завдав йому болю.
— Нічого, можеш не відповідати, — заспокоїв я його.
Але він вирішив розповісти.
— Я знаю, що можу довіряти тобі. Ти був мені хорошим учителем. І ти хороший друг. Я відчуваю в тобі дещо. У тому, як ти говориш про минуле. У твоїх очах. А ще та стара монета, яку ти показав. Твої знання. Я думаю, що ти такий самий, як і я. І ти хороший друг, — знов повторив він, наче хотів отримати підтвердження.
— Так, ми друзі.
— Muruuru. Дякую.
Між нами проскочило якесь порозуміння — стало ясно, що ми можемо говорити відверто.
Повз нас пройшов Голламбі. Ми спали поруч у трюмі, і він уже казав мені, що вважає поганою ідеєю взяти Омаї на борт:
— Він зайвий тягар. Він їсть нашу їжу та накликає незнані прокляття на наші голови.
Голламбі проминув нас, кинув пильний погляд. Він промовчав, але вираз його обличчя зрозуміти було неважко.
— Я старший за нього, — мовив Омаї. — І ти теж. Твоє обличчя за п’ять років анітрішечки не змінилося.
— Так, — кажу я вже пошепки. Сказати щось більше мені не дає шок. Мене охоплює страх одночасно з неймовірним полегшенням, адже я ще ніколи в житті не зустрічав когось такого, як я. До зустрічі з доктором Хатчінсоном ще багато століть, і я чи не вперше можу з кимось поговорити про свою особливість. Це наче багато років провести на безлюдному острові й раптом зустріти там іншу людину.
Омаї дивиться на мене з посмішкою. У його очах теж більше немає страху, лише полегшення.
— Ти такий, як я. А я такий, як ти. Я знав, — розсміявся він. — Я так і знав!
Він мене обійняв, і наші тіні змішалися.
— Це нічого! — мовив він, коли я вказав на це. — У нас однакова мана! Наші тіні — одне ціле!
Не думаю, що мені вдасться передати атмосферу того моменту. Так, у мене була Маріон — така сама, як і я, — але я не міг її знайти. З Омаї мені вже стало не так самотньо. З ним я почувався нормальним. Мені схотілося негайно все про нього дізнатися. Я озирнувся, перевірив, що навколо нас більше нікого немає, та почав розмову:
— Саме тому ти поїхав з нами? Через це ти покинув острови?
Він кивнув. Мабуть, наші проблеми однакові в будь-якій країні — забобони.
— Важко було. Спочатку на Таїті було непогано. Вони вважали мене… особливим. Завдяки цьому я швидко став вождем. Вони вважали, що це ознака хорошої мани. Того, що сам я хороший. Я був напівлюдиною-напівбогом. Удень до мене навіть наближатися боялися, щоб раптом не вступити у мою тінь, — усміхнувся він та перевів погляд на море, наче міг побачити свої спогади десь на обрії. — Я дуже старався, я був хорошим вождем. Але спливло багато-багато місяців і все змінилося. Інші чоловіки — вони теж хотіли стати вождем. А я не міг просто перестати ним бути, бо для цього треба померти. Тому мене… — він зобразив клаустрофобію, стукаючи кулаками по невидимих стінах навколо.
— Упіймали.
— Упіймали. І мені довелося піти. І почати усе зі світанку. Але день виявлявся таким довгим, що невдовзі всі прагнули ночі. І скоро мені вже нíкуди стало йти, а я просто хотів жити.
Я, у свою чергу, розповів, що сталося з моєю матір’ю. Розповів про Меннінґа, про Маріон, про життя таких, як ми, у моїй країні. Розповів, як Роуз опинилася через мене в небезпеці. І як сильно я за нею сумую.
— Люди, яких любиш, ніколи не помирають, — м’яко мовив він.
Я тоді не зрозумів, що він мав на увазі, але ті слова запам’яталися мені назавжди.
Люди, яких любиш, ніколи не помирають.
