Якщо чесно, я думав, що все буде не так. Я думав, ми згадуватимемо старі часи, поговоримо про чудові та страшні речі, що сталися у світі. Про велосипеди, про машини, про літаки. Про поїзди, телефони, фотографію, лампочки, телебачення, комп’ютери, ракети та подорож на Місяць. Про хмарочоси, Ейнштейна, Ганді, Наполеона, Гітлера. Про громадянські права. Про Чайковського. Про рок та джаз. Про «Kind of Blue»[140] та «Revolver»[141]. Спитаю, чи подобається йому «The Boys of Summer»[142]. Про хіп-хоп. Про суші-бари. Про Пікассо, Фріду Кало. Про кліматичні зміни і те, чи є вони взагалі. Про «Зоряні війни». Про Карибську кризу. Про Бейонсе, Твіттер та смайлики. Про реаліті-шоу та брехню в новинах. Про Дональда Трампа. Про збільшення та зменшення емпатії у людей. Про наше життя під час війн. Та про причини жити далі.
Але ні, ми не говорили про це.
Я все провалив.
Я довбаний ідіот, у якого немає друзів.
Люди, яких любиш, ніколи не помирають.
Це сказав Омаї багато років тому.
І він був правий. Вони не помирають. Тобто не повністю. Вони живуть у нашій пам’яті, усередині нас. І саме ми підтримуємо світло їх життя. Поки ми про них пам’ятаємо, їх світло може і далі нас вести, як світло давно згаслої зірки веде кораблі в невідомих водах. Якщо припинити їх оплакувати та натомість прислýхатися до них, виявиться, що вони й досі можуть змінити твоє життя. Вони можуть стати твоїм спасінням.
Омаї живе на околиці міста, на вулиці Броукен-хед-роуд № 352. В одноповерховому будиночку, обшитому дошками. З вікон, звісно ж, видно море. Омаї б у морі побудував будинок, якби міг.
Я стукаю та чекаю кілька хвилин. Голова глухо болить. З-за дверей я чую шум, потім двері прочиняються, і я бачу стару жінку з сивим волоссям. Двері тримає ланцюжок. Жінці, певно, за вісімдесят, усе обличчя густо вкрите зморшками, наче мапа гір. Стоїть вона нерівно, мабуть, через артрит чи остеопороз. Пошкоджені катарактою очі схвильовано дивляться на мене. На ній яскраво-жовтий кардиган, а в руці — електричний відкривач для консерви.
— Чим можу допомогти?
— Пробачте, я, мабуть, помилився адресою. Вибачте, мадам, що потурбував вас так пізно.
— Та нічого. Я вже давно не сплю, тож…
Вона зачиняє двері, і я поспіхом додаю:
— Я шукаю Сола. Сола Дейвіса. Він не тут живе? Я його старий друг. Ми вечеряли разом, та я, певно, чимось його образив…
Вона вагається, але дверей не зачиняє.
— Том. Мене звати Том.
Вона киває, мовляв, чула моє ім’я.
— Він пішов на хвилі.
— Так темно ж!
— Він полюбляє кататися вночі. Океан же ніколи не йде додому. Він любить так казати.
— А куди він ходить?
Вона опускає очі, немов на цементній доріжці перед будинком написана відповідь.
— Трясця цій пам’яті… Пляж Теллоу.
— Дякую! Велике спасибі!
Я сиджу на піску та в місячному сяйві стежу за Солом, який крихітною тінню здіймається на хвилях. Тут мій телефон вібрує. Гендріх. Якщо не відповім, це буде підозріло.
— Він з тобою?
— Ні.
— Я чую море.
— Він катається.
— То ти можеш говорити?
— Тільки недовго, бо ми з ним ще говоритимемо.
— Він згодився?
— Згодиться.
— Ти все пояснив?
— Я в процесі. Ще не все.
— У того відео з ним на YouTube чотириста тисяч переглядів. Він має негайно зникнути.
Омаї накриває хвиля, а потім я знов бачу на поверхні його голову. Ідеальний спосіб жити: здіймаєшся на хвилі, падаєш з неї, знов повертаєшся. Сама ідея життя крутиться навколо того, щоб здійнятися. Аби щось накопичити — гроші, статус, владу. Життя має йти вгору, лише вгору, якомога вертикальніше, як хмарочос. Але не для Омаї. Він сама природа. Його життя широке, як сам океан. Ось він уже знов на дошці. Вигрібає руками на хвилю, щоб її осідлати.
— Я переконаний, що він згóдиться.
— Звісно ж, згодиться. Заради всіх нас. Тепер це вже не тільки Берлін, але й Пекін. Їхні проекти…
Я це чую вже століття. Звісно ж, я маю хвилюватися, особливо коли Маріон зараз десь там, сама, але, по суті, це просто шум. Як шум хвиль, що розбиваються об пісок.
— Слухай, Гендріху, я маю йти, бо він уже виходить.
— Томе, пам’ятай, ти план А. Але є і план Б.
— Я тебе почув.
— Сподіваюся.
Я завершую дзвінок та сиджу на піску. Шум хвиль схожий на подих. Іще один. Знову.
Омаї виходить на берег за двадцять хвилин. Бачить мене, але не спиняється та йде далі.
— Зачекай! — біжу я за ним. — Я ж твій друг, я намагаюся тебе захистити.
— Мені не потрібен твій захист.
— Омаї, а хто та жінка? У твоєму домі?
— Не твоє діло. Краще не наближайся до мого дому.
— Омаї, господи. Омаї! Чорти б тебе взяли, зачекай! Це важливо!
Він спиняється на траві, що росте біля пляжу.
— Слухай, у мене чудове життя. Я більше не хочу ховатися. Я хочу просто бути собою, жити чесно. Я хочу жити повним життям.
— Ти ж можеш переїхати куди завгодно. Гаваї. Індонезія. Куди захочеш. Хороші хвилі є багато де. Океан тим і хороший, що він одне ціле. Усі його води — одне ціле, — я намагаюся відшукати в нашому минулому щось таке, що візьме стіни його мозку. — Пам’ятаєш, що казав доктор Джонсон у перший тиждень після нашого повернення? Про їжу, яку для тебе готували в Королівському товаристві? Про чесність?
