Потім пояснюю про допомогу організації та про правило восьми років. Про альб та поденьок. Омаї шоковано на мене дивиться.
— А що робиш ти? Власне ти?
— Я виконую завдання Гендріха, мого боса. Запрошую нових людей. Не так усе й погано. Нещодавно їздив на Шрі-Ланку. Загалом, комфортне життя.
Моє власне «комфортне життя» ріже мені вухо.
— І куди ж ти їх запрошуєш? — дещо стурбовано сміється він.
— Це не якесь певне місце. Я просто роблю людей членами організації.
— Як це?
— Зазвичай нічого складного в цьому немає. Я пояснюю людині, як організація може її захистити, допомагає зі зміною особистості. У Гендріха є зв’язки будь-де. Це наче спілка. Чи страховка. Загалом, нам платять за життя.
— Непоганий ти продавець. Ідеш у ногу з часом, еге ж?
— Омаї, послухай, зараз нам загрожує неабияка небезпека. Серйозніша, ніж будь-коли.
— Ага. Але ми й досі тут. Досі дихаємо. Вдих. Видих.
— Ти в небезпеці. У Берліні є інститут, якому про тебе відомо. Вони вже багато років викрадають людей.
Омаї сміється. По-справжньому сміється. Я згадую про Маріон, яку, можливо, так само викрали, і мене бере злість. Він наче кидає мені виклик. Як атеїст католику.
— Викрадають людей? Отакої!
— Це правда. І не лише вони. У Кремнієвій долині є біотехнічні компанії, які хочуть отримати перевагу, яку може дати їм наш організм. Для них ми не люди, а лабораторні миші.
Омаї тре очі. Вочевидь, я його втомлюю цією розмовою.
— Ну добре. А де тут підводний камінь? Що треба робити, аби отримати такий захист?
— Є певні обов’язки.
Він сміється та знов тре очі, немов змагається зі сном.
— Обов’язки?
— Час від часу треба робити щось для «Альбатроса».
— Ох і назва! — знов сміється він.
— Так, дещо застаріла, згоден.
— І що саме треба робити?
— Різне. Наприклад, говорити з людьми та вмовляти їх підписатися.
— Підписатися? Що, ще й угоди є?
— Ні-ні, ніяких паперів. Лише довіра — найдревніший вид договору, — я знов починаю говорити, як Гендріх. Минулого разу в Аризоні це не дуже добре скінчилося.
— А що як люди відмовляються?
— Зазвичай не відмовляються. Бо це хороша пропозиція, — я згадую, як стріляв у пустелі. — Омаї, послухай мене, ти дійсно в небезпеці.
— І що ж мені треба робити?
— Ідея в тому, щоб не вкритися мохом. Тобто, Гендріх завжди підкреслює, що важливо не прив’язуватися до людей. Кожні вісім років треба переїжджати та починати деінде. Ставати іншою людиною. А ти тут уже понад…
— Ні, я так не можу. Переїжджати — це не для мене.
У нього серйозне обличчя. Такого нічим не візьмеш. Я маю бути відвертий.
— Вибору немає. Усі альби мають…
— Але я не погодився стати членом.
— Ти автоматично стаєш ним. Коли альбу знаходять, він одразу стає членом організації.
— Альба, організація, мох… що за дурниці?
— Знати про існування організації означає бути її частиною.
— Просто як саме життя.
— Мабуть, що так.
— То що конкретно трапляється, якщо хтось відмовляється?
Я надто довго мовчу.
Він відкидається в кріслі та хитає головою.
— Мужик, та це якась мафія. Ти мафіозі.
— У мене не було вибору. У цьому, мабуть, вся суть. Але повір мені, це все має сенс… Як тільки один альба попадається, це ставить під загрозу решту. Ти ж і сам чудово знаєш, що треба ховатися. Ти ховався стільки років. Сам розповідав, що…
— Я вже тридцять років у Австралії.
Я обдумую це.
Я вже тридцять років у Австралії.
— Мені казали, двадцять.
Його погляд стає жорсткіший. Недобре. Взагалі все це вкрай недобре.
Я згадую, як ми вдвох сміємося на кораблі. Згадую, як потім, в Англії в Лондонському королівському товаристві, він вмовляє мене лишитися з ним. Як весело нам було. Як ми пили джин та розповідали побрехеньки Семюелу Джонсону[139] та іншим зіркам того часу.
— Казали? Хто? За мною що, стежили?
— Слухай, як ти взагалі міг жити на одному місці тридцять років? Ти ж все одно переїжджав, правильно?
— Жив у Сіднеї тринадцять років і тепер у Байроні сімнадцять. Трохи подорожував узбережжям. Жив трохи у Блакитних горах. Та загалом у мене був один і той самий будинок.
— І ніхто нічого не запідозрив?
Його ніздрі надимаються дедалі дужче та частіше.
— Люди бачать те, що хочуть бачити.
— Але відео з тобою є у мережі. Навіть офіціантка його бачила. Тебе знімали, ти привертаєш надто багато уваги.
— Ти й досі думаєш, що тримаєш смолоскип. А я й досі «інакший», якого треба обернути у свою віру. То викинь той смолоскип у океан.
Опануй себе.
— Господи, Омаї, та я ж намагаюся допомогти! І не тільки я. Я тут далеко не головний. Гендріх хоче тобі допомогти. Він знає, що відбувається, і може це зупинити. А може, — раптом вражає мене страшна правда, — це і спричинити.
— Знаєш що? — Омаї дістає гаманець, кидає на стіл кілька банкнот та підводиться. — Якщо ти говориш не від свого імені, то з мого боку не буде надто неввічливо просто піти.
Від іде, а я лишаюся сидіти та дивитися йому в спину. Офіціантка приносить головні страви, я запевняю її, що мій друг повернеться, хоча і сам знаю, що ні.
