— То було давно, — знизує плечима він.
— Ти точно пам’ятаєш. Ми їли куріпок, а він розповідав, що у житті завжди треба бути готовим до нових знань, бо знання без чесності небезпечні, а чесність без знань безглузда[143]. Я намагаюся дати тобі знання, а ти говориш мені про чесність. Чесність тебе вб’є та поставить під загрозу всіх.
— А ти хочеш трохи знань, Томе?
Я жестом показую, мовляв, давай.
Він міцно заплющує очі, немов готується дістати шматочок скла, на який наступив.
— Гаразд. Тримай свою інформацію. Я був такий самий, як і ти, постійно тікав. Жив усюди по Тихому океану. Будь-де, де б мені не ставили зайвих питань. На Самоа. На Соломонових островах. У Лаутоці на Фіджі — цукровому місті. У Новій Зеландії. Навіть знову на Таїті. Весь час стрибав з місця на місце. Коли мав необхідність, заводив якісь зв’язки. Знаходив обхідні шляхи, купляв фальшиві документи. Усюди починав спочатку. Кожні п’ять років, приблизно. А потім усе почало змінюватися.
— Як саме?
Повз нас проходить чоловік середнього віку у вицвілій футболці від «Quiksilver» та пошарпаних джинсах. На ногах у нього шльопанці, і він прямує на пляж з косячком та баночкою кока-коли. Я чую, як він наспівує сумну мелодію, але не впізнаю її. Видно, що він загалом мирно налаштований. Звичайний чоловік напідпитку, що не має до нас ніякого стосунку. Від виходить на пляж, плюхається на пісок та закурює. Відстань така, що він точно нас не чутиме.
Омаї кладе на траву мокру дошку та по-турецьки сідає на неї. Я сідаю поруч. Він з тихим захопленням дивиться на море як на спогади, і якийсь час ми мовчимо.
— Я закохався, — зрештою відповідає він на моє питання.
Звісно, у мене з’являються нові, але я мовчу.
— Ти ж сам розповідав мені про кохання, пам’ятаєш? Про ту дівчину. Ти з нею потім одружився, народилася Маріон. Як її звали, не нагадаєш?
— Роуз, — мені починає паморочитися від того, що я вголос називаю її ім’я у двадцять першому столітті на австралійському пляжі. Відстань часу та простору зникає, на мене накочують емоції. Я спираюся руками на пісок та траву, щоб відчувати хоч щось стабільне. Вона наче всюди навколо мене, в усьому.
— Так от, я знайшов свою Роуз. Вона була прекрасна. Хоку. Так її звали. У мене тепер голова болить, коли я про неї думаю.
— Біль спогадів, — киваю я. — У мене те саме. Дуже часто.
На мить у мене з’являється думка, що Хоку — та жінка, яка відчинила мені двері, але я швидко її відкидаю.
— Ми були разом лише сім років. А потім вона загинула на війні.
Цікаво, на якій саме. І де. Мабуть, він про Другу світову.
Так і є.
— Я переїхав у Нову Зеландію, купив фальшиві документи та пішов воювати. Тоді з документами було просто, брали будь-кого. Мене не надто ретельно перевіряли. А я не надто ретельно воював. Був у Сирії, бив байдики. Потім у Тунісі — вже трохи менше байдиків і більше реальних бойових дій. Побачив чимало лайна. Там було гаряче. Ти воював тоді?
— Мені не дозволили, — зітхаю я. — Гендріх казав, що ідеологія вкупі з наукою — найнебезпечніша для нас суміш. Він був правий. Нацисти зі своїми дурними ідеями про вищу расу полювали на нас. Їх псевдовчені, євгеністи, узяли контроль над Інститутом експериментальних досліджень у Берліні та почали ставити досліди над альбами. Ловили кого тільки могли. І Гендріх параноїдально нас захищав від участі у війні. Тож, поки ти рятував цивілізацію, я дихав пилом у бостонській бібліотеці. І досі себе за це ненавиджу. Мабуть, Гендріх уникав війни так само, як я — кохання. Це спосіб лишитися живим і не зазнати нового болю.
Десь далеко завила сирена.
Омаї змахує з дошки краплі води.
— Тільки не для мене. Кохання — це сенс. У тих семи роках з нею його більше, ніж у решті мого життя, розумієш? Якщо взяти всі мої роки до та після неї та покласти на ваги проти років з нею — навіть і близько не порівняти. У цьому ж і суть часу, чи не так? Він не однаковий. Бувають порожні дні та роки. Бувають навіть порожні десятиліття. Коли жодної хвилі, розумієш? Повний штиль. А потім приходить рік, чи день, чи навіть лише один вечір… і він — усе життя. — Я думаю про Каміллу, що читає в парку «Ніч лагідна», а Омаї продовжує: — Я намагався відшукати сенс усього цього. Вірив у ману. На островах тоді всі вірили. У якомусь розумінні я й досі в неї вірю — не в забобони, а в саму ідею існування чогось. Чогось усередині нас. Чогось, що ще не змогли пояснити, чогось, що йде не з неба, хмар чи раю, а зсередини, — стукає він себе у груди. — Не можна закохатися і не почати думати над там, що над нами є щось більше. Щось, що не зовсім ми, розумієш? Щось, що живе в нас і будь-якої миті готове нам допомогти або ж відправити в повну халепу. Ми загадки. Самі для себе. І наука теж це знає, бо ми й гадки не маємо, як працює наш власний мозок.
Він завершує, і залягає тиша.
П’яниця на пляжі влігся на пісок. Він розглядає зірки та гасить свій недопалок.
Минає ще хвилина чи дві. Нарешті Омаї наважується сказати:
— У нас була дитина, — його голос м’яко котиться хвилями. — Ми назвали її Анна.
Я обдумую почуте. Думаю про Маріон, і тут до мене доходить.
