Примушую себе звернути увагу на директора, Дафну Беллоу. У її вухах помаранчеві сережки-кільця, а у чорному волоссі вже видно сивину. Посмішка в неї невесела, так не посміхаються люди молодше сорока. У ній сум, дух протиріччя та радісний подив — і усе це водночас.
— Я давно вже тут працюю.
— Дійсно? — мовив я.
Десь надворі залунала поліцейська сирена.
— Час — дивна річ, згодні? — вона обережно опускає паперовий стаканчик з кавою на стіл коло комп’ютера.
— Найдивніша, — погоджуюсь я.
Мені подобається Дафна. І уся ця співбесіда подобається. Подобається знов бути в Лондоні, у Тауер-Гемлетс[9], подобається влаштовуватися на звичайну роботу. Взагалі чудово знов почуватися звичайною людиною.
— Я вчителюю вже тридцять років. І двадцять з них — у цій школі. Думка про це іноді наводить на мене сум: стільки років… Я вже така стара, — зітхає вона з посмішкою.
Мене завжди смішить, коли люди так говорять.
— Ніколи б не сказав, що вам стільки років, — звично відповідаю я.
— Зараховую вам додаткові бали за лестощі! — сміється вона на дві октави вище за свій звичний голос. Мені здалося, що розсміялась якась невидима екзотична пташка звідкись із Сент-Люсії[10] (її батько там народився), а потім злетіла та зникла десь у сірому небі.
— Добре бути молодим, як ви.
— Сорок один — не такий я вже й молодий, — я наголошую на цьому абсурдному числі. Сорок один. Сорок один. Мені сорок один рік.
— Маєте чудовий вигляд.
— Я щойно з відпустки. Мабуть, відпочинок так на мене вплинув.
— Певно, їздили у якесь чудове місце?
— На Шрі-Ланку. Годував морських черепах.
— Черепах?
— Саме так.
За вікном жінка виводить зі школи юрбу дітей у формі та йде з ними в бік спортивного майданчика. Раптом вона спиняється, повертається до них та починає щось нечутно для мене казати. На ній окуляри, джинси та довгий кардиган, що легенько гойдається на вітрі. Хтось із дітей щось відповідає їй, і вона сміється, заправляючи пасмо волосся за вухо. Від тієї посмішки її обличчя просто спалахує сяйвом, і я, зачарований, не можу відвести очей.
— О, це Камілла, — зауважує Дафна, коли помічає мій погляд. Мені ніяково. — Вона викладає французьку. Неймовірна людина. Діти від неї у захваті. Вона постійно влаштовує для них щось особливе: усі ці уроки на свіжому повітрі та таке інше.
— Думаю, ви зробили чимало хорошого для цієї школи, — кажу я, повертаючись до нашої розмови.
— Я докладаю максимальних зусиль. Усі ми. Але іноді ми все одно програємо. А щодо вашого резюме — ваші рекомендації дійсно вражають, і я старанно їх усі перевірила…
Тут мене охоплює полегшення. І не від того, що вона перевірила мої рекомендації, а що їх узагалі було кому підтвердити.
— …але в нас тут не сільська школа в Саффолку[11]. Це Лондон. І це майже його серце — Тауер-Гемлетс.
— Діти усюди діти.
— Так, діти чудові. Але це інакший район. Тут у дітей немає тих самих привілеїв, до яких ви звикли. Мене турбує ваше дещо відлюдницьке життя.
— Так, вас може це дивувати.
— Крім того, більшість дітей і з сучасністю «на ви», не кажучи вже про історію. Їх турбує тільки власне життя. Зацікавити їх не так просто. Як ви плануєте оживити для них історію?
Простішого питання складно було придумати.
— Історію не треба оживляти. Вона й так жива. Ми — це історія. Не політики та королі, а люди. Кожна людина — історія. Ваша кава — історія. У розмові про саму тільки каву можна пояснити всю історію капіталізму, імперіалізму та рабовласництва. Важко уявити собі, скільки страждань та крові стоїть за оцим паперовим стаканчиком вашої кави.
— Якщо ви хотіли позбавити мене апетиту, вам це вдалося.
— Вибачте мені. Але, думаю, ви мене зрозуміли: історія всюди. Головне, щоб люди це зрозуміли.
— Згодна.
— Історія — це люди. Усі люблять історію.
Дафна кидає на мене сумнівний погляд: брови злітають угору, а шия трохи подається назад.
— Точно?
— Просто треба донести до людей думку, що всі їхні вчинки, усе, що їх оточує, — усе має своє коріння в минулому. Що на їх життя вплинув Шекспір, наприклад. Уплинула кожна людина, що колись жила на Землі.
Я переводжу погляд на вікно. Звідси, з третього поверху, навіть крізь лондонські тумани відкривається чудовий огляд. Ген там стародавня георгіанська будівля, повз яку я проходив уже безліч разів.
— Погляньте на ту будівлю. Бачите оту, з димарями? Там була психіатрична лікарня. А отам, — я показав на іншу низьку будівлю з цегли, — була бійня. З кісток робили порцеляну. Якби ви пройшли цією вулицею двісті років тому, то з одного боку почули б голосіння людей, яких записали в божевільню, а з іншого — крики худоби.
Якби. Якби. Якби.
На сході було кілька дахів, укритих черепицею, що стояли в ряд.
— А отам, у пекарні на вулиці Олд-Форд-роуд, колись збиралися суфражистки східного Лондона на чолі з Сильвією Панкхьорст. У них був величезний плакат із золотими літерами: «ПРАВО ГОЛОСУ ДЛЯ ЖІНОК», він висів неподалік від старої сірникової фабрики, його важко було б не помітити.
Дафна щось занотовує на аркуші паперу.
— А ще тут написано, що ви граєте на музичних інструментах. На гітарі, піаніно і скрипці.