Ніякої особливої реакції від Гендріха я не дочекався. Він і оком не змигнув. Лише опустив погляд на свої набряклі суглоби та мовив:
— З гри немає виходу, Томе. І ти це знаєш. Ти альбатрос, а не поденька[7]. Альбатрос.
Над назвою недовго думали. Колись альбатроси вважалися неймовірно довговічними птахами, а насправді ж їх вік рідко перевищує шістдесят років. Гренландські акули запросто можуть доживати до чотирьох сотень, а молюск на ім’я Мін, як його назвали вчені, взагалі «бачив» часи правління династії Мін більш ніж п’ятсот років тому. Але ми все одно називалися альбатросами, скорочено альбами. А всіх інших людей ми називали поденьками — як тих мушок, що живуть лише один день (а деякі підвиди — лише п’ять хвилин).
Гендріх завжди називав звичайних людей не інакше як поденьками, і мене дедалі більше смішила така його термінологія, хоч я і сам до неї вже звик. Альбатроси. Поденьки. Ну що за маячня? Гендріх, попри свій вік та розум, так і залишився незрілим хлопчиськом. Древнім хлопчиськом.
Мене завжди засмучувало знайомство з іншими альбами, бо тоді я починав розуміти, що не особливий. Не супергерой. Просто старий. І нерідко, як у випадку Гендріха, байдуже, скільки століть ти прожив, — ти все одно живеш у рамках своєї особистості. І навіть час та простір не можуть цього змінити, бо від себе не втечеш.
— Маю зазначити, що з твого боку це неповага, — зауважив він, — особливо після усього, що я зробив для тебе.
— Я ціную усе, що ти для мене зробив, — мовив я, а сам задумався, що ж саме він зробив? Жодна з його обіцянок не була втілена в життя.
— Томе, ти взагалі розумієш, який зараз світ навколо нас? Часи змінилися. Не можна просто узяти й змінити адресу, додавши нове ім’я в іншу парафіяльну книгу. Ти взагалі уявляєш, скільки мені коштує твоя безпека? Твоя та інших членів організації?
— То, може, зекономиш на мені трохи грошей?
— Я відразу казав прямо: зворотного шляху немає.
— А я ніколи й не хотів іти цим шляхом.
Він потягнув трохи напою через соломинку та скривився.
— А хіба життя не є оцей шлях? Послухай, що я скажу, малий…
— Малим мене важко назвати.
— Ти зробив свій вибір. Ти сам вирішив зустрітися з доктором Хатчінсоном і…
— Я б ніколи не став з ним зустрічатися, якби знав, що на нього чекатиме.
Гендріх помішав напій соломинкою, поставив склянку на столик та витяг свої пігулки з глюкозаміном для суглобів.
— Тоді мені доведеться тебе вбити, — він хрипко засміявся, щоб удати, що жартує. Але я знав, що жартів тут ані на гріш. — Давай дійдемо компромісу. Я забезпечу тобі таке життя, яке ти хочеш, але кожні вісім років я телефонуватиму, і, перш ніж змінити особистість, ти виконуватимеш моє прохання.
Усе це я вже чув. Оте «життя, яке ти захочеш» все одно ніколи не було тим, що я сам дійсно хотів. Він просто пропонував мені кілька варіантів на вибір. І відповідь мою він уже не раз чув.
— Про неї жодних новин? — я сотні разів уже питав, але цього разу мій голос звучав абсолютно безнадійно.
— Ні, — він дивився на свою склянку, а я помітив, що відповів він надто швидко.
— Гендріху?
— Ні. Ні. Жодних новин. Але ми почали знаходити нових людей частіше, аніж раніше. Минулого року більше сімдесяти. А пам’ятаєш, як було колись? П’ятеро на рік було за щастя. Якщо ти й досі хочеш її знайти, просто божевілля кидати все зараз.
З басейну почувся плюскіт. Я встав із шезлонга, підійшов до бортика та побачив мишеня, що безнадійно намагалося уникнути водяного фільтра. Я простягнув руку, дістав його та випустив на ідеально підстрижену траву, де воно вмить зникло.
Гендріх знав, що я на гачку. Вийти з гри живим я ніяк не міг. А якщо і міг, то це точно було не легше, ніж лишитися. Тут я мав щось схоже на гарантії.
— Будь-яке життя?
— Яке завгодно.
Я був переконаний, що Гендріх у звичній для себе манері чекав від мене чогось екстравагантного та дорогого: життя на яхті поблизу Амалфітанського[8] узбережжя чи пентхаус у Дубаї. Але я довго про це думав і вже мав відповідь:
— Хочу назад до Лондона.
— Лондон? Але ти ж знаєш, що вона навряд чи й досі там.
— Знаю. Але я знов хочу жити там. Там я почуваюсь як удома. І я хочу бути вчителем. Учителем історії.
— Учителем історії? — розсміявся він. — У школі чи що?
— Так, у школі. Думаю, з мене вийде непоганий вчитель історії.
Гендріх з посмішкою роздивлявся мене так, наче я замість лобстера замовив курку.
— Чудово. Мені треба дещо владнати, і тоді…
Гендріх продовжував щось казати, а я знов побачив те мишеня: воно на мить з’явилося коло кущів живоплоту, а потім зникло десь під ними — втекло на волю.
Лондон. Перший тиждень мого нового життя.
Кабінет директора школи в Окфілді. Намагаюся вдавати звичайну людину, але це непросто. Минуле так і виривається назовні.
Ні.
Уже вирвалося. Минуле завжди поруч. У кабінеті пахне розчинною кавою, засобом для дезінфекції та акриловим килимом. На стіні висить портрет Шекспіра. Той, якого ви бачите усюди: високе лисе чоло, бліда шкіра, порожні очі наркомана. Скажу вам, що цей портрет не має нічого спільного з тим, як насправді виглядав Шекспір.