Під час подорожі Аґнес продовжувала носити жалобне вбрання в стилі королеви Вікторії. Якимось чином навіть її чорна пов’язка на оці виглядала елегантно та доповнювала бездоганний образ жінки з найвищого суспільства. Хоча її звичка пити віскі була дещо ексцентричною для тих часів.
Її ім’я на той момент було Джилліан Шилдс, але від народження її звали Аґнес Вейд.
— Якщо подумки, то звіть мене Аґнес. Аґнес Вейд. Хоча в житті я більше ніколи не використаю це ім’я.
— Тоді можете подумки звати мене Том Азар.
Аґнес народилася 1407 року в Йорку — старша за мене майже на століття. Це мене одночасно бентежило та заспокоювало. Тоді я ще не чув численних історій про її колишні життя, але вона вже встигла повідомити мені, що в середині вісімнадцятого століття носила ім’я Флори Берн — відомої «піратки», що грабувала судна біля американського узбережжя.
Вона замовила фрікасе з курки, а я — смаженого на відкритому вогні луфаря.
— У вашому житті є жінка?
Я дещо завагався з відповіддю, і вона квапливо пояснила своє питання:
— Не хвилюйтеся, як чоловік ви мене не цікавите. Ви надто серйозний. Мені подобаються серйозні жінки, але чоловіків я люблю легких, розумієте? Питаю я суто з цікавості — у вас же має хтось бути? Чи мала? Ніколи не повірю, щоб за таке довге життя у вас нікого не було.
— Була одна жінка. Дуже давно.
— А ім’я у неї було?
— Так. Було. Ім’я було, — я намірився більше нічого не повідомляти.
— І відтоді ви не мали ні з ким стосунків?
— Та ні. Ні. Ні з ким.
— Чому?
— Тому що.
— Вам подобається пестити своє розбите серце?
— Кохання — це біль. Простіше не кохати.
Вона кивнула, погоджуючись зі мною, а потім сковтнула, наче мої слова мали якийсь смак.
— Так, авжеж. Кохання — це біль, — її очі прикипіли до обрію.
— То що, може, розкажете мені, нащо ви вбили доктора Хатчінсона?
Вона скинула оком інших пасажирів у ресторані: усі статечно сиділи за столами в надто вишуканих одежах.
— А ви, може, не розкидатиметесь звинуваченнями у вбивстві в обідній залі? Вам би не завадило навчитися обережності. Приміром, говорити про щось обтічно? Уявіть, що правда — це пряма лінія, і навчіться ходити дугою. Я гадала, ви вже це зрозуміли. Як ви взагалі так довго лишалися живим?
— Та я знаю, але…
Аґнес заплющила очі.
— Подорослішайте нарешті! Ви поводитеся як дитина. Може, на вигляд ви вже дорослий чоловік, але всередині ви й досі хлопчисько із широко розплющеними очима. Вам терміново треба подорослішати. Треба якось вас цивілізувати, чи що.
Така байдужість образила мене.
— Він був хорошою людиною.
— Він був людиною — і насправді це все, що вам про нього відомо, чи не так? Доктор, що шукав слави, яка б витягла його з бідності. Його найкращі роботи лишилися в минулому. Якби йому випала нагода — він би першим вас прибрав. Йому було шістдесят вісім. Просто мішок з кістками, та й усе. Йому все одно лишалося кілька років — у найкращому випадку. А якби він залишився живий та опублікував свою працю, якби став людиною, що відкрила анагерію, це призвело б до колосальних проблем. До загибелі людей, у яких попереду не кілька років, а кілька століть. Це і називають загальним благом, розумієте? Якимись життями доводиться жертвувати, щоб урятувати більше життів. За це і бореться наша організація.
— Організація, організація, організація… Ви постійно говорите про цю організацію, але насправді нічого про неї не розповідаєте. Я навіть не знаю її назви.
— «Альбатрос».
— «Альбатрос»?
Тут принесли наші замовлення.
— Чи можу я ще щось для вас зробити? — чемно спитав охайно вдягнений офіціант із гладенькою зачіскою.
— Так. Зникніть, будь ласка, — мило посміхнулася йому Аґнес.
Того, вочевидь, вразило таке ставлення. Він зайвий раз пригладив свої вуса та буркнув:
— Охоче.
Я роздивлявся свою вишукано приготовану рибу та слухав, як мій шлунок бурчить від голоду та туги: я такого не їв уже років сто.
— Панує думка, що альбатроси довго живуть. І ми теж довго живемо. Гендріх Пітерсен заснував цю організацію в 1867 році, щоб об’єднати таких, як ми, альбатросів, або альб, та захищати від зовнішніх загроз.
— А хто такий цей Гендріх Пітерсен?
— Один дуже старий та мудрий чоловік. Він народився у Фландрії[50], але живе в Америці відтоді, як її було відкрито. Він розбагатів під час тюльпаноманії[51] та переїхав у Нью-Йорк — тоді він ще називався Новий Амстердам. Потім торгував хутром. Зрештою нажив статків. Потім займався нерухомістю. Чим він тільки не займався. Власне, Гендріх і є Америка. Його організація захищає нас — людей, що мають цей божий дар.
Я розсміявся.
— Божий дар? Та це прокляття.
Вона зробила ковток вина.
— Гендріх вважає, що треба цінувати дар, який маєш.
— Складнувато це цінувати.
— Якщо хочете жити, доведеться навчитися.
— Не думаю, що мене настільки цікавить життя, Аґнес.
— Не Аґнес, — прошепотіла вона, оглядаючи залу. — Джилліан!
Потім дістала із сумочки пляшечку заспокійливого сиропу від кашлю та додала у келих з віскі. Я відмовився від пропозиції зробити те саме.