— Не знаю, — знизала вона плечима. — Просто схильність. Схильність до людей. Уміння розуміти людей. Мабуть, десь між п’ятою та шостою сотнею років розумові таланти проявляються з новою силою, недосяжною для звичайних людей. Він так багато спілкувався з різними людьми з найрізноманітніших культур, що читає по обличчях з неймовірною точністю. Тож він завжди знає, чи можна людині довіряти.
Ми піднялися у французьку квартиру — тоді сло́ва «апартаменти» ще не вживали — на верхньому поверсі. З вікна відкривався чудовий огляд на Центральний парк.
— Я намагаюся уявити, що це мій садок, — мовив високий стрункий лисий чоловік у строгому костюмі. У руці він міцно тримав ціпок — вдавав артрит, якого тоді ще не мав.
— Вражаючий вид, — оцінив я.
— На жаль, ці будівлі ростуть як гриби. Будь ласка, сідайте.
Мова його була вишукана. Вишукане піаніно «Стейнвей» стояло поруч із вишуканим шкіряним диваном. Торшери, стіл з червоного дерева, канделябр… Аґнес вмостилася на дивані та махнула мені в бік стільця коло стола. Гендріх підійшов до стола з іншого боку, але сідати не став. Я глянув на Аґнес, і вона упевнено кивнула мені — мовляв, негайно сідай.
Гендріх споглядав Центральний парк.
— Ну що, Томе, як минула подорож? — зрештою повернувся він до мене.
Тут я усвідомив, який він старий. Якби він був звичайною людиною — поденькою, як їх безжально називала Аґнес, — йому було б близько сімдесяти. Це в ті часи. Зараз люди теж живуть довше, тож у наші дні — десь за вісімдесят. Тоді він виглядав старшим, аніж я його будь-коли бачив, навіть через сто років.
— Ви довго прожили. І наскільки мені відомо, не в найкращих умовах. Що втримало вас від самогубства? Що примушує вас жити далі?
Я зустрів його погляд. Під очима в нього були велетенські мішки — у мене промайнула асоціація з оплавленою свічкою. Я не міг сказати йому справжньої причини, бо якщо Маріон була жива, я не хотів, щоб Гендріх про неї знав. Я не довіряв нікому.
— Розкажіть нам. Ми хочемо допомогти. Ви ж народилися у замку, ви створені для красивого життя. Ми дамо вам таке життя. І вашій дочці.
— Моїй дочці? — увесь світ стиснувся навколо мене.
— Я читав роботу доктора Хатчінсона. Там ішлося про Маріон. Не хвилюйтеся, ми її знайдемо. Я обіцяю. Якщо вона жива — ми її відшукаємо. Ми відшукаємо всіх таких, як ми. І нове покоління теж.
Я перелякався, але, якщо чесно, одночасно і зрадів з того, що хтось допоможе мені її шукати. Я відчув, що тепер не такий самотній, як раніше.
На столі у нього стояла пляшка віскі та три келихи. Він усім налив не питаючи. Я не відмовлявся — щоб трохи заспокоїтися. А Гендріх оглянув етикетку:
— Тільки погляньте-но! «Wexford Old Irish Malt Whiskey Liquor. Смак минулого». Смак минулого! У часи моєї молодості ще й віскі не існувало! — акцент у нього був не зовсім американський, важко зрозуміти, звідки він. — Хоча я значно старший за вас, — він мудро зітхнув та сів за свій вишуканий стіл.
— Дивно, чи не так? Я про усе, що нам із вами довелося бачити. У мене список чималий: окуляри, друкована преса, газети, рушниці, компаси, телескоп… годинник… піаніно… картини імпресіоністів… фотографія… Наполеон… шампанське… крапка з комою… рекламні білборди… хот-доги…
Його мабуть спантеличив вираз мого обличчя.
— Ну звісно ж! Нещасний чоловік ще не бачив хот-догів! Треба відвезти його на Коні-Айленд. Там вони найсмачніші.
— Абсолютно згодна, — у присутності Гендріха Аґнес втрачала частку своєї суворості.
— Це така їжа?
— Так, — розсміявся він. — Це особливі сосиски. Ковбаски «Dachshund»[56]. Просто рай у булочці. Увесь розвиток цивілізації втілився у цій сосисці. Якби я, коли ріс у Фландрії, знав, що колись мені доведеться скуштувати хот-дог!.. Тільки-но уявіть!
Що за дивина: подолати океан, лишаючи за спиною мертву людину, для того щоб поговорити про сосиски?
— Задоволення. Це і є мета, згодні? Задоволення, що дарують чудові речі, їжа, напої, мистецтво, поезія, музика, сигари…
Він витяг з шухляди сигару та хромовану запальничку.
— Хочете сигару? — запропонував він.
— Ні, дякую. Мені не подобається палити.
Його це розчарувало. Він простяг одну Аґнес.
— Це корисно для легенів.
— Усе ж таки ні, дякую, — я ковтнув віскі.
Він підпалив обидві сигари та продовжив:
— Це найкращі речі в житті. Вони дають чуттєве задоволення. Я за своє життя не знайшов іншого сенсу, окрім як задоволення. Це єдиний сенс життя.
— А кохання? — зауважив я.
— А що кохання? — він усміхнувся Аґнес, а вона, в свою чергу, мені. Я відчув якусь погрозу в тій посмішці. — Гадки не маю, нащо ви вирішили розповісти лікарю про свою хворобу, — змінив він тему. — Ви що, повірили, що тепер, коли у відьомство більше не вірять, це припустимо?
— Я думав, що це допоможе людям. Таким, як ми. Нарешті з’явиться медичне обґрунтування.
— Гадаю, Аґнес уже встигла пояснити вам, у чому саме полягає наївність вашого рішення.
— Вона говорила про це.