У Каліфорнії є дерево — остиста міжгірська довговічна сосна, — якій після ретельного підрахунку кілець виявилося п’ять тисяч шістдесят п’ять років. Дуже старе дерево — навіть з моєї точки зору. Останнім часом, коли мене охоплює розпач щодо мого становища, мені треба щось, аби відчути себе звичайним та смертним. І тоді я думаю про те каліфорнійське дерево. Воно існувало вже за часів фараонів. Коли заснували Трою, воно вже росло. Воно було тут від початку бронзової доби. Відтоді, як почала розвиватися йога. Відтоді, як по Землі ще ходили мамонти.
І воно спокійнісінько собі росло на своєму місці. Давало листя, втрачало листя. Давало нове листя. А тим часом вимерли мамонти. Гомер написав «Одіссею». Закінчилося правління Клеопатри. Ісуса розіп’яли на хресті. Сіддгартха Ґаутама[58] полишив свій палац, щоб вивчити, як перебороти страждання своїх підданих. Упала Римська імперія. Було взято Карфаген. У Китаї одомашнили азійського буйвола. Інки будували свої міста. Я нахилився над колодязем та у відбитті на воді побачив Роуз. Америка билася сама з собою. Минули світові війни. Заснували Фейсбук. Мільйони людей та тварин народилися, прожили своє життя та, спантеличені, пішли до своїх могил. А дерево росте собі, як і росло.
Такий собі урок від часу: все змінюється, і нічого не змінюється.
Я з головним болем стою перед двадцятьма вісьмома підлітками. Вони незручно відкидаються на спинки стільців, граються ручками, тишком перевіряють мобільники. Непроста група, але за своє життя я і не таких бачив. Грати п’яним матросам, волоцюгам та крадіям у забігайлівці в Плімуті точно не простіше.
Все змінюється, і нічого не змінюється.
— Іст-Енд[59] — мультикультурний район, бо він завжди таким був, — так я починаю урок про імміграцію до початку двадцятого століття. — У Британії взагалі немає корінного населення. Усі звідкись колись сюди приїхали. Римляни, кельти, нормани, сакси. Британія завжди була місцем, яке зробили з чогось іншого. Навіть те, що ми вважаємо сучасною імміграцією, почалося дуже давно. Понад три сотні років тому сюди приїздили індійці, яких наймали на кораблі Ост-Індської компанії[60]. Потім приїздили німці, євреї з Росії та африканці. І попри те що іммігранти завжди були частиною англійського суспільства, тривалий час до них ставилися наче до заморської дивовижі. Наприклад, у вісімнадцятому столітті з тихоокеанських островів до Британії приїхав чоловік на ім’я Омаї. Він прибув на одному з кораблів другої експедиції Кука, — я на мить спинився, згадуючи, як ми з моїм давнім другом Омаї сиділи на палубі корабля. Я показував йому монетку Маріон та розповідав, що таке гроші. — Омаї був настільки незвичним, що кожна більш-менш відома особистість того часу, включаючи короля, приходила з ним знайомитися та запрошувала на вечерю, — я згадав, як полум’я каміна виблискувало на його обличчі. — Його портрет написав один і найвідоміших тоді художників, сер Джошуа Рейнольдс[61]. Омаї дійсно прославився.
Омаї.
Давно вже я не промовляв його імені вголос. Відтоді як говорив про нього з Гендріхом у 1891-му. Але думаю я про нього часто. Думаю, що з ним трапилося. І ці думки лише посилюють мій головний біль. Мені трохи паморочиться.
— Він був…
Дівчинка з першої парти, Даніель, жує гумку. На обличчі у неї з’являється стурбований вигляд.
— Сер, з вами все гаразд?
Хтось сміється, але вона повертається і сміх вщухає.
Опануй себе.
Я намагаюся всміхнутися учням.
— Гаразд. Усе гаразд… Ця частина Лондона завжди була такою, якою її робили іммігранти. Наприклад, ось там, — я показую у вікно кудись на захід, — у шістнадцятому та сімнадцятому столітті жили французи. Вони були першими іммігрантами Нового Часу. Не всі лишилися жити в Лондоні, багато хто переїхав у Кентербері та у сільську місцевість. У Кент. У… — глибоко вдихаю, — …Саффолк. Але багато іммігрантів осіли у Спітелфілдз[62], і там утворилася справжня спільнота. Вони заснували індустрію шовку, бо багато хто з них ткав шовк. Там були і колишні аристократи, яким раптово довелося починати нове життя за інакших умов, ніж вони мали у себе на батьківщині.
Десь посередині класу сидить хлопчик, Антон. У нього завжди серйозний вигляд, і він мало говорить. Його рука піднімається.
— Так, Антоне?
— А чому вони сюди приїхали? Тобто якщо у них вдома все було добре, нащо було їхати?
— Бо вони були протестантами. Гугенотами, як їх тоді називали усі, крім них самих. Вони жили за вченнями Жана Ковена, тобто Кальвіна. А в ті часи бути протестантом у Франції було небезпечно, як католиком в Англії. Тому багато кому з них…
Я заплющую очі, намагаючись позбутися спогадів. Голова нестерпно болить. Я відчуваю слабкість. У класі знов звучить сміх.
— …багато кому з них довелося тікати.
Я розплющую очі. Антон не сміється — на його обличчі ледь помітна підбадьорлива посмішка. Але я все одно бачу, що він, як і решта класу, вважає, що я не зовсім при розумі.
Стіни кімнати хитаються, серце калатає у рваному джазовому ритмі.
— Пробачте, я на хвилинку.
— Сер? — на обличчі Антона хвилювання.