Хоча ні, увійшло — неправильне слово. Музика не входить — вона завжди всередині, вона збуджує емоції, про які ти сам не здогадувався. Це наче народження наново. З неймовірною жагою та енергією. Я заплющив очі. Описати словами свої почуття неможливо. Взагалі музика тому й існує, що цього не можна описати іншими засобами. Якщо коротко, то я раптом знову відчув себе живим.
І тут громом грянули всі труби, валторна та бас-барабан — і моє серце забилося так, що у голові запаморочилося. Чайковський, стоячи спиною до зали, наче діставав своєю паличкою музику просто з повітря — наче музика вже була там, просто її треба було відшукати.
А потім раптом усе закінчилося і композитор наче зів’яв. Увесь зал підхопився на ноги та скупав його оваціями і криками «Браво!», а він лише ледь помітно всміхнувся і так само вклонився.
— Він заткнув Брамса за пояс, еге ж? — прошепотів мені Гендріх.
А я не знав. Єдине, що я знав: добре знову повернутися у світ відчуттів.
Ще тоді я чудово розумів, що візит до мюзик-холу був частиною продуманої стратегії. Таким чином Гендріх пробирався у мою душу. Він не просто знайде мою дочку, а ще й подарує мені приємне життя, поки її шукатиме. Я ще не розумів, що мене купують, а коли зрозумів, то вже давно продався. Хоча, думаю, я продався ще тоді, коли він вперше сказав про Маріон. Просто йому треба було затягти мене в це. «Альбатрос» став для мене не тільки можливістю відшукати дочку, а й можливістю відшукати самого себе.
Наступного ранку за сніданком із шампанським у квартирі Гендріха сталася розмова, яку я досі часто згадую.
— Перше правило: не закохуватися. Є ще низка правил, але це головне. У жодному разі не закохуйся. Не кохай. Навіть не думай про кохання, — мовив він, змахуючи крихту вафель зі столу та підпалюючи сигару. Мабуть, тоді ми перейшли на «ти». — Дотримуйся цього правила — і все буде добре.
Я дивився крізь дим його сигари у вікно. А за вікном нещодавно пройшла буря та вивернула з корінням дерева у Центральному парку.
— Сумніваюся, що зможу колись покохати ще раз, — мовив я на те.
— І добре. Любити можна їжу, музику, вино та сонячні ранки в жовтні. Можна любити водоспади та запах старих книжок. Але любити людей не можна. Чуєш? Не прив’язуйся до людей. Намагайся відчувати якомога менше емоцій до тих, хто з’являється у твоєму житті. Інакше втрачатимеш здоровий глузд… — на мить він замовк. — Вісім років. Це друге правило. Не можна жити десь довше восьми років, бо потім починаються проблеми. Правило восьми років. У тебе буде чудове життя наступні вісім років, а потім я відправлю тебе на завдання. Після нього ти почнеш нове життя без привидів минулого.
Я повірив. А як я міг не повірити? Хіба я не загубився після того, як втратив Роуз? Чи не чекав я увесь цей час на можливість відшукати себе знову? Чудове життя. Може, це й було можливим. Життя з певною структурою. З метою. З чимось, за що можна триматися.
— Томе, ти знайомий з грецькими міфами?
— Трохи.
— Ну то я ніби Дедал. Той, що збудував лабіринт, аби вберегти мінотавра. Мені довелося збудувати лабіринт, щоб нас усіх уберегти. Цю організацію. Біда Дедала в тому, що, попри всю його мудрість, люди не завжди слухають його. Навіть син, Ікар, не послухав. Ти ж знаєш цю історію, чи не так?
— Знаю. Він разом із сином хотів втекти з грецького острова…
— З Криту.
— Так, з Криту. Але крила у них були з воску та пір’я, і батько…
— Дедал.
— Батько казав не підлітати близько до сонця та до води, щоб не розтопити віск і не намочити пір’я.
— Але, звичайно ж, він зробив і те, й інше. Піднявся надто близько до сонця — віск розтопився. А потім він упав у море. Так ось, ти зараз летиш не надто високо. Але раніше летів надто низько. Треба дотримуватися рівноваги. Ким ти себе бачиш, Томе?
— Точно не Ікаром.
— А ким же?
— Це велике питання.
— Це найважливіше питання.
— Не знаю.
— Ти більше схильний спостерігати за життям чи брати в ньому участь?
— Думаю, і те, й інше.
Він кивнув.
— А що ти вмієш?
— У якому розумінні?
— Де ти бував?
— По всьому світу.
— Ні, де ти був морально? Що ти робив? Скільки шляхів ти перетнув?
— Чому ти це питаєш?
— Бо у цій структурі правил я хочу дати тобі свободу.
Мені стало неспокійно. Мабуть, треба було довіритися своїм почуттям, але натомість я просто випив шампанського.
— А для чого потрібна та свобода?
— Ми довго живемо, Томе, — всміхнувся він. — У нас довгі та повні таємниць життя. І ми робимо те, що потрібно, — посмішка перейшла у сміх. Він мав дивовижно здорові та красиві зуби, особливо зважаючи на його вік. — А сьогодні — хот-доги!
У нас довгі життя…