Їхня хата мала більше вікон, ніж я будь-коли бачив. У Франції не було нічого схожого на такі будівлі, але вона точно була сучасніша за звичні для Едвардстоуна хати.
— То як же тебе звати? — спитала Роуз. Погляд у неї був відвертий та дорослий.
— Том, — назвав я справжнє ім’я. А потім злякався та вирішив не наражати їх на зайву небезпеку. — Сміт.
— І скільки тобі років, Томе Сміт?
А отут я мав бути обережний. Правду — вісімнадцять років — казати не можна, бо мені не повірять. А навіть якщо і повірять, то їм небезпечно це знати. Тим не менш, сказати їй те, що вона очікує, — тринадцять чи чотирнадцять — я теж не міг.
— А тобі скільки?
— Я перша спитала! — розсміялася вона.
— Мені шістнадцять.
Вона й оком не змигнула. Мені пощастило, що, коли моя особливість проявилася наповну, я вже був досить високий та широкоплечий.
— Погляд у тебе дорослий, — тільки і мовила вона. Мене це заспокоїло, бо всі в Едвардстоуні були переконані, що я назавжди застряг у десятирічному віці.
— А мені вісімнадцять, — додала вона. — А Ґрейс десять.
Усе було нормально. У нашій розмові поки що все йшло добре. Але я більше не міг їм розповідати про себе. Просто не міг, бо це був небезпечний секрет. Для них же краще було знати про мене якнайменше.
Вони дали мені поїсти: хліб, пастернаковий суп та вишні.
Усмішка в Роуз була просто як теплий подих вітру.
— Шкода, що ти не дійшов до нас учора. Учора був голубиний пиріг. Ґрейс майстерно ловить голубів.
Ґрейс показала пантоміму: упіймала уявного голуба та скрутила йому шию.
Настав час питання, якого не можна було уникнути.
— А чого ти сюди прийшов?
— Ти ж сама мене запросила.
— Ні, не сюди. Нащо ти йшов у Лондон? Ще й сам. Від чого ти тікаєш?
— Я тікаю з Саффолку. Якби ти там колись побувала, то не питала б. У тих людей повно упереджень та ненависті. Ми приїхали з Франції, і нас там не прийняли.
— Ми?
— Я та мама — коли вона була жива.
— А що з нею сталося?
Я мовчки дивився на Роуз та вирішив не відповідати.
— Є певні речі, про які я б не хотів говорити.
Ґрейс помітила, що ложка у мене в руці труситься.
— Його трусить.
— Він теж тут сидить. Ти можеш звертатися до нього прямо, — мовила Роуз. — Пробач, я не хотіла тебе засмутити, — це вже до мене.
— Якщо за цю їжу та дах над головою треба платити болісними розмовами, я краще спатиму в канаві.
Очі Роуз спалахнули гнівом.
— У Хакні чимало чудових канав — піди пошукай собі до вподоби.
Я поклав ложку на стіл та підвівся.
— У Саффолку погано з почуттям гумору? — вже лагідніше мовила вона.
— Я ж говорив, що я з Франції. І не в гуморі для жартів.
— А ти той ще фрукт, еге ж? Скис, наче молоко.
Ґрейс зобразила собаку, що принюхується до чогось.
— Він навіть пахне як кисле молоко, — зауважила Ґрейс.
Роуз кинула на мене суворий погляд.
— Сядь, Томе. Тобі ні́куди йти. Крім того, ти нам винен, тому лишатимешся тут, поки не повернеш борг.
Почувався я кепсько. А ще я був спантеличений. Після трьох днів у дорозі й такого горя напруження досягло максимуму. Я не сердився на сестер, я був їм вдячний. Але моя вдячність потонула в болю, бо щойно я заплющував очі, як бачив руки Меннінґа.
— Не в тебе одного у світі горе. Не треба його плекати. Горя навколо чимало.
— Пробач, — буркнув я.
— Усе добре, — кивнула Роуз. — Ти втомився і таке інше. Спатимеш у хлопців.
— У хлопців?
Вона пояснила, що одну спальню у хаті колись займали хлопці — два брати, Нет і Роуленд, — але вони померли. Нет — від тифу, коли йому було дванадцять. А нещасний малюк Роуленд помер від незрозумілого кашлю ще до свого першого дня народження. Розмова логічно перейшла на їхніх батьків — вони теж померли. Мати померла від «пологової гарячки» (тоді жінки часто від цього помирали) через місяць після народження Роуленда — це пояснило кволість малюка. А батько помер від віспи. Дівчата доволі просто про це говорили, хоча, думаю, Ґрейс нерідко прокидалася вночі від поганих снів про молодшого братика.
— Бачиш, — долила оливи у вогонь Роуз, — навколо багато горя.
Вона відвела мене до кімнати. Тут було невеличке квадратне вікно розміром з портативний телевізор 1980-х років. (У 1980-му я жив у готелі в Сан-Паулу і чимало дивився телевізор. Він нагадував мені те віконце в Хакні.) У скромній кімнаті було тільки ліжко з ковдрою, та цього було досить. Щоправда, матрац був солом’яний, але я так натомився, що й королівське ложе з балдахіном не здалося б мені зручнішим.
Я упав на ліжко. Роуз стягнула з мене взуття та м’яко мовила (де й ділася її суворість):
— Усе буде добре, Томе. Відпочивай.
Наступне, що я пам’ятаю: я посеред ночі сиджу на ліжку, бо мене збудив власний крик. За вікном висить повний місяць, мене б’ють дрижаки, а легені відмовляються дихати. Зусібіч мене затоплює жахом.
Увійшла Роуз та взяла мене за руку. За нею, позіхаючи, зайшла Ґрейс та спинилася на порозі.
— Усе добре, Томе, усе добре.
— Не добре і ніколи не буде, — буркнув я у маренні.
— Не вір у сни. А особливо у погані.